Естафета Життя - Василь Павлович Бережний
Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квiтами i сама не своя вернулася до вiтальнi. Дверi зачинилися за нею так, наче ляснув пострiл. Чорнi троянди - вирок чи попередження?
Дивилася на пухнастi, чорного оксамиту пелюстки - вони притягували, гiпнотизували. Дiвчинi здавалось, що разом iз густим ароматом вона вдихає жорстку радiацiю небезпеки, невiдворотної бiди. Сказати батьковi? А чим вiн зарадить? Тiльки рознервується...
Обiзвався вiдеотелефон - аж кинулась з несподiванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено вiдiтхнула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата пiдiйшла так, щоб затулити вазу - навiщо їй бачити тi квiти? Хоча... Нi, вона розповiсть їй при зустрiчi.
Фаннi запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогоднi день вiдпочинку, а в неї он такий стомлений вигляд, темпi кола пiд очима, не можна ж так нехтувати здоров'ям. Там буде цiкава компанiя, .один гарний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжнiй красень, iнтелектуал, якщо й цього разу вона вiдмовиться, то всiх образить смертельно, а та злощасна лабораторiя один день перечекає, нiчого з нею не станеться, штами не пропадуть, адже є спостережники...
"А чому б i справдi не зробити паузу? - подумала Соул. - Може, й напруження спаде, позитивнi емоцiї, змiна вражень заглушать тривогу".
Прогулянка серед натовпу дерев i кущiв була напрочуд цiкава й весела.
- Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! - смiялася Фаннi. - Все нидiєш у своїй лабораторiї.
- Е, нi, - заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, нидiти, бачу, не в її натурi, правда ж? - i поглянув у вiчi проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далi: - Генна iнженерiя - це ж творчiсть, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.
Соул приємно було слухати юнака, їй iмпонувала його легка iронiя, несподiванi повороти думки.
- От ми, художники, теж творимо. На площинi зображуємо тримiрнiсть, глибину, викликаємо у глядача враження об'ємностi. Але це ж iлюзiї! А генетики доповнюють природу новими, цiлком реальними витворами.
Соул, м'яко усмiхаючись, заперечила:
- Е, не кажiть. Створити iлюзiю - хiба не чаклунство? Менi, скажiмо, Легше вмонтувати ген у спiральку, анiж намалювати пейзаж. З цiєї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцiнностi.
- Але ж ви себе знайшли? - спитав художник.
- Генетика мене знайшла, - усмiхнулась Соул.
Їй було весело, голосно смiялась, та коли в уявi раз по раз висвiтлювався букет чорних квiтiв,- хмурнiла, блиск очей пригасав.
- Ви чимось стривоженi, Соул? - спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. I дiвчинi сяйнуло: знає!..
- Та я... просто вiдвикла гайнувати час.
- Невiдомо, скiльки нам вiдведено часу, - зiтхнув красень. - I чи можна його продовжити...
- Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! защебетала Фаннi. - Згiдно iз всезагальним законом компенсацiї, винайденим особисто мною!
- Жарти жартами, а взагалi... - обiзвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном,- вiдпочивати вмiють не всi.
- Тобто? - спохопилась Фаннi.
- Ти от вважаєш, що Соул вiдпочиває...
- А хiба нi?
- Авжеж, нi, - силувано посмiхнувся Мовчун. - В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?
"О боже, невже телепат? - Дiвчина кинула на нього насторожений погляд. - Тому ж вiн i мовчав, зосереджувався".
- Ви маєте рацiю, - вiдповiла. - Повнiстю вiдключитись важко, iнерцiя мислення... знаєте... її не так просто зупинити.
Мовчун щось хмикнув, а Соул, пiдтримуючи розмову з художником, думала про "iнерцiю мислення". Треба навчитися переводити її у пiдсвiдомiсть - там уже нiхто не намацає... Безсмертя - ось над чим вона ламає голову останнiм часом. Це - проблема з проблем... Чому людина смертна? Все залежить вiд одного, лише вiд одного запису в спадковому кодi. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який вiдповiдає тiльки за подiл статевих клiтин, покласти вiдповiдальнiсть i за соматичнi клiтини. Перемiстити; вмонтувати. От i все. Нiякого старiння, а отже, й смертi людина не знала б... I дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленiє на iншому ареалi... в майбутньому...
Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крiзь холодний безконечний простiр, наповнений усiлякими силовими полями, пройнятий видимим i невидимим промiнням, мчать грудочки Життя, запакованi в надiйнi контейнери. I якщо їй пощастить... Люди майбутнього будуть безсмертнi!
- Ви знову за своє. - Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. Подумки докiнчуєте свою роботу?
- Подумки? - Соул усмiхнулася, хоч її обсипало холодом. - Там потрiбно манiпулювати iз живим матерiалом.
- Перестань доскiпуватись, - Фаннi взяла свого кавалера за руку, i вони подалися в глиб алеї.
Несподiвано виринув здогад: Фаннi зв'язана з Чорною Трояндою. Фаннi, найближча подруга... Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всi змовилися проти неї?
Озирнулася навколо - дерева стоять похмурi, кущi збирають темiнь, i нiде не видно й душi - справжнiсiнька пастка. Фаннi зi своїм другом попереду, художник трохи вiдстає... Тiкати?
Ноги їй враз обм'якли, i Соул, щоб не впасти, сiла на траву.
- Сидiть, не ворушiться!
Художник вихопив iз широкої кишенi пiджака блокнот, з другої - пачку кольорових олiвцiв i, стоячи, почав малювати.
- Якби ви знали... в цiй позi... Наче бiла квiтка на зеленому!
- Слава богу, хоч не чорна... - знiчено посмiхнулась Соул.
Нервове напруження почало спадати, дiвчина вже подумки дорiкала собi: це ж фобiї, безтiлеснi примари страху обступили її душу, а вона пiддалася... Мабуть-таки, нервове виснаження дiйшло критичної межi. А Фаннi молодчина... Свiже повiтря, новi враження... Художник справдi цiкавий... Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнiм поколiнням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття...
- Погляньте, Соул. - Художник простягнув їй блокнот. - Якщо погодитесь позувати... Хотiв би написати портрет.
Не пiдводячись, дiвчина розглядала ескiз. Лiнiї динамiчнi,
