Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Твій бос.
— Так нечесно, — стогне Пірат, — я ще навіть зарядки не зробив.
Голос, що його Пірат чув лише одного разу — минулого року на брифінгу, руки й лице зачорнені, невідомий поміж десятка інших, — повідомляє, що на Пірата у Гринвічі чекає адресоване йому послання.
— Воно потрапило до нас доволі цікавим чином, — голос у трубці пронизливий та ображений, — я не маю аж настільки мудрих друзів. Уся моя кореспонденція прибуває поштою. Заберіть, Прентісе, зробіть ласку. — Трубка падає на важіль з гучним клацанням, зв’язок уривається, і нарешті Пірат розуміє, де впала ранкова ракета і чому не було вибуху. Направду свіжа пошта. Крізь потоки світла він дивиться на трапезну, де інші розкошують у банановому достатку, густе завивання їхнього голоду зникло десь в огромі ранку між ними й Піратом. Сотня миль, і так несподівано. Самотність, коли забажає, навіть у сум’ятті війни може вхопити за сліпу кишку і мацати, як от тепер, дуже так по-власницькому. І знову Пірат, десь по той бік вікна, дивиться, як снідають незнайомці.
Далі на схід, через міст Воксголл, його везе у побитій зеленій «лаґонді[8]» ординарець, капрал Вейн. Таке враження, наче що вище сонце, то холодніше. І хмари таки купчаться. Бригада американських саперів простує путівцем — вони мають розчищати довколишні руїни — і наспівує:
Тут…
Холодніше за відьмину цицьку, от тобі й на!
Холодніш од відра пінгвінячого лайна!
Холодніше, аніж білого ведмедя срака шерстяна!
Холодніше, аніж іней в келисі ігристого вина!
Ні, вони вдають із себе народників, але я знаю, що вони із Яс, від Кодряну, його люди, члени Легіону[9], вони… уб’ють за нього — вони заприсяглися! Хочуть мене уколошкати… трансильванські мадяри, вони знають закляття… нашіптують їх ночами… Ось так, хрум, ге-ге, і склалися Піратові Обставини, коли він чекав того найменше — тут варто нагадати: те, що в досьє називають Піратом Прентісом, є дивовижним талантом, як би то сказати, проникати до чужих фантазій, навіть здатність брати на себе тягар керувати ними, а в цьому випадку йдеться про фантазії румунського біженця-рояліста, котрий у найближчому майбутньому може стати у пригоді. Цей дар Фірма вважала надзвичайно корисним — у такий час психічно здорові лідери та інші історичні постаті просто незамінні. А в який іще спосіб, як не кровопусканням і банками, ліпше відсмоктати з них надлишок тривоги, ніж знайти того, хто подбає про їхні виснажливі мрії наяву…. житиме в домашньому зеленому світлі їхніх тропічних притулків, у легкому вітерці пляжних будиночків… питиме їхні напої з високих келихів, пересяде, аби розташуватися обличчям до входу в громадському місці, не даючи змоги їхній невинності страждати більше, ніж вона вже настраждалася… відновить їхню ерекцію напливом думок, які лікарі вважають недоречними… злякається там, де вони не зможуть собі цього дозволити… згадуючи слова П. М. С. Блекетта[10]: «Вибухами почуттів не воюють». Промугикай дурнувату мелодійку, якої тебе навчили, і спробуй не просрати:
О — так — я —
Чувак, що має фантазії чужі,
Страждає від того, чим хочуть бути вони,
Дівахо, не бійся, сідай на коліна мені,
Якщо Крупінґем-Джоунс спізниться на чай,
По кому б’є дзвін не питай…
(А тепер під акомпанемент численних туб і тромбонів)
Не важить, чи є небезпеееека,
То дах, з якого упав я далеко давно
Піду й не вернуся назад,
Ти, Джеку, не винен нічого, гаразд,
Посци на могилу — зроби шоу ще раз![11]
Відтак він насправді стрибає туди-сюди, підкидаючи коліна та бавлячись тростиною, у якої ручка — голова В. К. Філдза[12], ніс, циліндр і все таке інше, і, безперечно, він здатний до магії, поки оркестр грає другий рефрен. Супутньою стає фантасмагорія, реальна фантасмагорія, вона рветься на екран над головами глядачів крихітною колією елегантного вікторіанського перетину, що нагадує профіль шахового коня, задуманого примхливо, але не вульгарно, — потім, промчавши назад, туди-сюди, часом образи змінюють масштаб так стрімко, так непередбачувано, що, як то кажуть, ви схильні іноді вплітати колір лаймовий у рожевий. Ці сцени — найяскравіші моменти Піратової кар’єри сурогатного фантазера, вони при ньому, відколи він носив тавро «Молоде-Зелене», яке безумовним знаком хвороби Дауна росло просто з його голови. Якийсь час Пірат уже знав, що окремі епізоди його снів не можуть належати йому. І не завдяки скрупульозному аналізу вдень — а просто знав. Але пізніше настав день, коли він уперше здибав наживо власника сну, який йому, Піратові, наснився: біля фонтанчика з питною водою у парку дуже довгий ошатний ряд лавочок, і таке відчуття, наче саме за причесаним краєм куцих кипарисів розляглося море, сірий брук на доріжках видається м’яким, як широкі криси фетрового капелюха, хоч лягай та спи, і раптом з’являється слинявий розхристаний торботряс, з яким і здибатися страшно, зупиняється й стежить, як дівчата-скаути намагаються відрегулювати напір води у фонтанчику. Вони схилилися і не відають, безтурботні симпатяшки, що неминуче заголюють при цьому краєчки білих бавовняних трусиків, округлення юного жирку маленьких сідниць — вражаючи Генітальний Мозок, хоча і схиблений. Волоцюга вишкірився, тицьнув пальцем, а потім озирнувся на Пірата і сказав щось геть неймовірне:
— Гля! Дівчата воду качають… вночі буде жара, га? — і відверто втупився у Пірата, не прикидаючись… Отже, ці слова наснилися Піратові позаминулого ранку, перед самісіньким пробудженням, вони були у звичному списку призів на Змаганні, де стало людно й небезпечно, якесь вторгнення вугільно-чорних вулиць… він не дуже добре пам’ятав… до смерті наляканий, відповів:
— Іди собі, бо покличу поліцію.
Це вирішило нинішню проблему, але ж рано чи пізно настане час, коли ще хтось дізнається про його дар, хтось, для кого це важливо — у Пірата була власна затяжна фантазія, радше, мелодрама Ежена Сю, у ній організація індіанців-дакота чи, може, сицилійських головорізів викрадала його з якоюсь дуже сумнівною метою.
У 1935-му в нього стався перший епізод поза будь-яким станом відомого сну — у його Кіплінгівський Період, коли, куди не кинеш оком, усюди почварні ваззі-ваззі[13], серед солдатів буяє ришта і шкірний лейшманіоз, цілий місяць без пива, радіопередачі глушать держави, котрим хтозна навіщо забаглося владарювати над цими моторошними чорногузими, і весь фольклор котові під хвіст, нема ніякого Кері
