Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Учора був гарний день. Знайшли дитину, маленьку дівчинку, що ледь не задихнулася під столом Моррісона[44]. Чекаючи на ноші, Слотроп тримав її долоньку, почервонілу від холоду. На вулиці гавкали собаки. Коли вона розплющила очі й побачила його, її першими словами були «Чувак, жуйка є, так?» Застрягла на дві доби без жувальної ґумки, а в нього лишень теєрівські пастилки. Почувався ідіотом. Перед тим, як її забрали, дівчинка все одно потягла його за руку, поцілувала її, щока й губи у світлі пошукових ламп холодні, як іній, і місто довкола, наче велетенська спустошена льодовня, затхла і на віки вічні убезпечена від несподіванок. Вона кволо всміхнулася, і він зрозумів, що саме на це чекав, ну й посмішка, як у Ширлі Темпл[45], і ніби саме вона скасовувала все те, посеред чого відшукали дівчинку. Якась дурня. Він на дні потоку своєї крові, 300 років західних болотяних янкі, і спроможний хіба укласти непевне перемир’я з їхнім провидінням. A détente[46]. Руїни, куди він приходить щодня, — це проповідь про марноту марнот. Тижні зітлівають, а він не знаходить ані найменшого фрагменту ракети, і це свідчить про те, наскільки невидимим є акт смерті… Слотропів Шлях — споконвічний Лондон повчає його: лиш заверни за будь-який ріг, як втрапиш в історію.
Його гризла нав’язлива думка про ракету з написаним на ній своїм іменем — якщо вони й справді налаштувалися його уколошкати («Вони» означало щось значно більше, ніж нацистська Німеччина), це гарантований спосіб, і їм нічого не вартує взяти та й написати його ім’я на кожній із ракет, адже так?
— Ну, можна й так, — Алюр дивиться на нього якось дивно, — чому ні, особливо на війні, знаєш, прикинутися. Дуже навіть можна. Вважай, «оперативна параноя», ну, щось таке. Але…
— А хто прикидається? — закурює сигарету, трусить чубом у диму. — А хай тобі біс, Алюре, не хочу тебе засмучувати, проте… Тобто я на чотири роки загальмував, так, це могло статися будь-якої миті, наступної секунди, авжеж, просто раптом… курва… просто нуль, просто ніщо… і…
Він цього не бачить, не може помацати — зненацька гази, у повітрі вибух, а потім ані сліду… Слово, неждано сказане тобі на вухо, а потім вічне мовчання. Окрім невидимості, крім падіння молота й суремного голосу, ось він, істинний жах, заграє з ним, з німецькою педантичністю обіцяє смерть, із реготом відкидає всі заспокійливі Алюрові аргументи… ніякої кулі зі стабілізатором, друже… не це Слово, не єдине Слово, яке роздирає день на шматки…
Минулий вересень, вечір п’ятниці, після закінчення робочого дня прямував до станції метро «Бонд-Стрит», у голові плани на вихідні та думки про двох його «Пташок», Норму і Марджорі, яким не можна дізнаватися одна про одну, і щойно він підняв руку, аби подлубатися в носі, як раптом за кілька миль позад нього вище за течією — memento mori в небі, страшенний тріск і потужний вибух, наче удар грому. Але не зовсім так. Ще кілька секунд, і ось попереду все повторилося: ясно й чітко, на все місто. Вилка. Не «хрущ», не Люфтваффе.
— І не грім, — подумав уголос.
— Та газ, мабуть, вибухнув. — Пані з коробкою для обіду, очі підпухлі в кінці дня, проходячи повз, штурхнула його ліктем у спину.
— Ні, то німці, — її подруга із кучериками, що білявими торочками звисають з-під картатої хустинки, виконує якийсь монструозний ритуал, простягає руки до Слотропа, — ось прийшли по його душу, вони просто дуже люблять гладеньких пухкеньких американців, — ще мить, і вона дотягнеться і вщипне його за щоку, потермосить сюди-туди.
— Привіт, кицюню, — сказав Слотроп. Її звали Синтія. Перш ніж вона помахала рукою і зникла у хвилях натовпу в «пікову» годину, йому вдалося дізнатися номер її телефону.
У Лондоні був черговий чудово-залізний день: жовте сонце дражнять тисячі димарів, сопуть, безсоромно тягнуться догори. Їхній дим — не просто подих життя, не просто темна сила, це верховна присутність, вона живе й рухається. Люди перетинали вулиці й площі, повсюдно метушилися. Автобуси сотнями виповзали на довгі бетонні віадуки, засмальцьовані безрадісними роками немилосердної експлуатації, в димну сірість, жирну чорноту, червоний свинець і блідий алюміній, поміж куп відходів, що здіймалися хмарочосами, у бокові з’їзди, які вливаються в дороги, забиті армійськими конвоями, іншими височенними автобусами й брезентовими вантажівками, велосипедами й автомобілями, і в кожного своє призначення й початок, кожен плине, щоразу пригальмовує, а понад цим усім неосяжна газова руїна сонця серед заводських димарів, загороджувальні аеростати, лінії електропередач і комини, брунатні, наче дерево, що прожило вік під дахом, ось брунатна барва темнішає, за мить сягає чорноти — можливо, істинного лику заходу сонця, — твоє вино, вино й розрада.
Той момент настав о 6:43:16 за британським подвійним літнім часом[47]: небо, побите, як барабан Смерті, ще гуде, а Слотропів член — даруйте, що? ага, загляньте у його армійські труси, там підступний стояк, от-от виплигне — о Господи, а це звідки?
Ув історії його життя і, ймовірно, Боже поможи, у його досьє зафіксована незвичайна чутливість до всього, що посилає небо. (Але ж стояк?)
На старому кристалічно-сланцевому надгробку, що на парафіяльному цвинтарі конгрегаціоналістської церкви — там, удома, в Мухваборо, штат Массачусетс, — Божа правиця виринає з-за хмари, контури подекуди роз’їдені двохсотлітніми трудами різців криги та вогню, а напис засвідчує:
У пам’ять про Константа Слотропа,
що упокоївся 4-го березня 1766 року
на 29-му році життя.
Померти — борг природі віднести,
Я заплатив своє, а далі маєш ти.
Констант бачив — і не самим лиш серцем — оту кам’яну правицю, що з одвічних хмар вказувала просто на нього, її контури окреслено нестерпним світлом, — споглядав над шепотінням річки та схилами пологих та сумних Беркширських пагорбів, як і син його, Варіабл Слотроп, та й усі в родині Слотропів — так чи інакше, щонайменше дев’ять чи десять поколінь, одне
