В зоряні світи - Василь Павлович Бережний
— Бережися там, доню, — каже вона стиха ї все дивиться на її слід у траві. А на сході палає все дужче і дужче, ніби якась беззвучна музика розливається по землі…
Мільйони людей, слухаючи по радіо урядове повідомлення, дивувались: чому старт космічної ракети призначено на 6 годину ранку? Багато хто гадав так: зійде ввечері Місяць, отоді й взяти курс просто на нього, це ж бо найкоротший шлях! Лише люди, знайомі з астрономією, знали, що для спостерігачів, які піднімуться за межі атмосфери, такі поняття, як “схід” і “захід” світил не мають ніякісінького значення.
Вранці, ще до схід сонця, тисячі людей зійшлося і з’їхалося до ракетодрому. Всі шляхи і стежки навколо були запруджені автомашинами, а біля підстрижених акацій, що обрамляли льотне поле, стала жива загорода з людей. Кожен хотів протиснутися якомога ближче, щоб на власні очі побачити сам момент зльоту.
Зійшло сонце, радісні промені полинули на землю, лягли на схвильовані обличчя людей.
Потужні радіорепродуктори повідомляли про все, що відбувалось:
— Космічний корабель готовий до відльоту… Техніки закінчують останній огляд і перевірку спорядження “Комети”, Механік Михайло Мілько доповідає командирові експедиції, заслуженому діячеві науки Івану Макаровичу Плугарю про готовність до старту. З рапортом підходить радіоінженер Микола Загорський. Минають останні хвилини… Увага, товариші, біля нашого мікрофона Іван Макарович Плугар. Слухайте, слухайте!
Здавалося, зупинився час. Урочиста, хвилююча мить примусила частіше забитись тисячі сердець. Почувся глухуватий, стриманий голос вченого.
— Дорогі товариші! — говорив Іван Макарович. — Ще в сиву давнину людина почала штурм неба. Людина помітила планети — блукаючі зорі, простежила їхні шляхи; людина визначила місце Землі в просторі, розгадала і відтворила в своєму мозкові будову Сонячної системи… Прагнучи все далі проникнути в глибини Всесвіту, людина винайшла оптичну трубу і спрямувала її на небо. Невтомна праця людської думки наближала сьогоднішній знаменний день. Могутніми зусиллями людина спочатку опанувала повітряний океан, а тепер настав час опанувати і безповітряний міжпланетний простір! Наша рідна радянська наука відкриває людству шлях до планет, шлях до невідомих таємниць природи в ім’я миру, в ім’я процвітання культури і добробуту всіх народів і рас: білих, чорних, червоних, жовтих. У нас чесна благородна мета, ось чому ми віримо в успіх, товариші!
В бурі оплесків потонули останні слова вченого.
Потім до мікрофона підійшов голова Комітету по організації перельоту і зачитав постанову уряду про експедицію. А тоді, забувши офіціальність, кинувся обнімати і цілувати астронавтів. Схвильовано вигукував:
— Щасти вам, друзі!
Останні хвилини на Землі. Гарячкові поцілунки, нервові потиски рук, обійми. І сльози, звичайно…
— Щасливого польоту!
Нарешті, екіпаж рушив до “Комети”. Ольгу наздоганяє заплакана мати, мокрими щоками притуляється до її обличчя.
— Це я так, Оленько, ти не зважай, будь весела, бадьора!
Автокран легко підняв їх до люка ракети. Прощальні помахи рук, і люк за ними зачинився.
— Увага, товариші! — пролунав із репродуктора чийсь владний голос. — Незабаром ракета стартує. Пропонуємо негайно відійти від огорожі!
Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де в металевих фермах виблискувала проти сонця ракета. Голос із репродукторів усе вимагав і вимагав одійти в “безпечні місця”. Зрештою натовп одхлинув.
А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.
— Негайно пропустіть! — гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапарат. — Ви зриваєте нам зйомку!
— Запізнилися, наказано нікого не пропускати, — спокійно відповів вартовий.
Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядався навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, коли він побачив присадкуватого товстуна, що наближався сюди неквапливою ходою.
— Товаришу режисер! — гукнув до товстуна кінооператор. — Не пускає!
Режисер на диво спокійно відповів:
— Ну що ж, доведеться робити зйомки в павільйоні. Замовимо сценарій, вийде ще краще…
В цю мить загриміло, загуркотіло, наче обвалилися гори. Пружний гарячий вітер пригнув аж до землі густу стіну акацій, вдарив по обличчях людей, здійняв хмару куряви.
Власне, самого старту ніхто з присутніх не помітив: то була коротка мить. Ракету побачили вже в голубій високості — швидка стріла заглиблювалась у небо. Гуркіт віддалявся, згасав, стріла зробилася рисочкою, цяточкою, і… зовсім зникла. її поглинув безмежний простір.
— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого, підводячись із землі і обтрушуючи костюм. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!
Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані розходились люди.
В польотіВ перші хвилини після старту члени екіпажу “Комети” відчували себе так, як і в звичайній, не космічній ракеті. “Комета” пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину — дуже повільно, порівнюючи з космічною швидкістю і досить-таки швидко супроти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апарата. Людям не важко було переносити пришвидшення, а ракета не розігрілася від тертя об повітря.
Перед очима відважних мандрівників розгорнулась велична картина. Земля спочатку показалась грандіозною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби повернулась, стала на ребро — і вже не таріль, а безкрая сіра стіна здіймалася з боку ракети.
Іван Макарович, Микола Загорський, Ольга і Петров, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю, Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск… — про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки.
Загорський час від часу крутив ручку кіноапарата.
— О, це — Індійський океан! — вигукнув він.
— А он бачу Індонезійські острови,
