Цивілізація статусу - Роберт Шеклі

— Вона вам знадобиться, коли сюди повернуться омегіани, — сказав Баррент.

— Так. Знову з'являться злочини і серйозні проблеми. Але я гадаю, що врешті решт об'єднання матиме позитивні наслідки. Омегіани вмотивовані, амбітні. З іншого боку, вони потребують певної стабільності й творчої наснаги, які може надати Земля. Однак, незалежно від результатів, об'єднання є неминучим. Ми тут занадто довго жили, як уві сні. Пробудити нас можна лише силою.

Дравівіан встав.

— А тепер, — сказав він, — коли вирішилася майбутня доля Землі й Омеги, можу запропонувати вам випити чогось освіжаючого.

Розділ 29

За допомогою начальника поліції Баррент залишив повідомлення на борту наступного корабля, який вирушав до Омеги. У цьому повідомленні він розповів про умови на Землі й закликав до негайних дій. Виконавши доручення Групи, Баррент вирішив зайнятись своїми особистими справами — знайти суддю, який засудив його за нездійснений злочин, і брехливого інформатора, який доніс на нього судді. Він відчував, що коли віднайде цих двох, то зможе пригадати все.

Баррент вирушив нічним експресом до Янгерсту-на. Події, які призвели до його вислання на Омегу, не давали йому спокою. Він повинен розкрити цю таємницю. Можливо, йому це вдасться зробити в Ягерстуні.

До світанку він вже був на місці. Акуратні ряди будинків на перший погляд виглядали так само, як і в будь-якому іншому місті. Але для Баррента вони були іншими і до болю знайомими. Він пригадав це містечко, кожен із цих одноманітних будиночків мав для нього свою індивідуальність і своє особливе значення. Баррент народився і виріс у цьому місті.

Ось магазин Гротміра, а через дорогу — будинок Хавенінга, місцевого неперевершеного знавця з оздоблення інтер'єру. А ось тут — будинок Біллі Гавелока. Біллі був його найкращим другом. Вони разом мріяли літати до зірок, а після закінчення школи залишалися добрими друзями — поки Баррента не засудили до висилки на Омегу.

Ось будинок Ендрю Теркалера. А далі — школа, в яку ходив Баррент. Він зміг пригадати шкільні уроки. Згадав, як вони щодня заходили у двері класу для закритих занять, але про що він там дізнавався, згадати не зміг.

Ось тут, біля двох величезних в'язів, відбулося вбивство. Баррент підійшов до цього місця і пригадав, як це сталося. Він йшов додому. Раптом почув крик і озирнувся. Чоловік — це був Ілліарді — біг вулицею і щось кинув на нього. Баррент інстинктивно впіймав цей предмет і побачив, що тримає заборонений законом пістолет. Він підійшов і зазирнув у мертве обличчя Ендрю Теркалера.

Що ж було далі? Якась плутанина. Паніка. Відчуття того, що хтось бачив, як він стояв із зброєю в руці над трупом. Там, наприкінці вулиці, на нього чекав тоді якийсь порятунок, до якого він прагнув.

Барент пройшов туди і впізнав кабінку сповідального робота.

Він увійшов до кабінки. Вона була невеличкою, в повітрі відчувався слабкий аромат. У кімнатці стояв стілець, перед ним миготіла вогниками панель.

— Доброго ранку, Вілле, — сказала йому панель.

Раптове відчуття безпорадності охопило Бар-рента, коли він почув цей вкрадливий механічний голос. Він пригадав його. Цей майстерно поставлений, безпристрасний голос усе знав, усе розумів і нічого не прощав. Він говорив із Баррентом, слухав його, а потім судив. В уяві Баррента сповідальний робот поставав суддею-людиною.

— Ти пам'ятаєш мене? — запитав Баррент.

— Звичайно, — відповів сповідальний робот, — ти був одним із моїх прихожан до того, як був висланий на Омегу.

— Це ти мене туди відправив.

— За вчинення вбивства.

— Але ж я не скоїв цього злочину! — вигукнув Бар-рент, — я цього не робив, і ти, мабуть, це знав!

— Звісно, я це знав. Але мої права й обов'язки суворо визначені. Я засуджую згідно з доказами, а не за інтуїцією. Відповідно до закону сповідальні роботи повинні зважувати лише ті конкретні докази, які їм надаються. Сумнівні випадки витлумачуються на користь звинувачення. Присутність людини на місці вбивства повинна сприйматися як презумпція винуватості.

— Чи були якісь свідчення проти мене?

— Так.

— Хто їх надав?

— Я не можу розкрити його ім'я.

— Ти мусиш це зробити! — наполягав Баррент, — часи на Землі змінюються. Ув'язнені повертаються. Ти знаєш про це?

— Я цього очікував.

— Я повинен знати ім'я інформатора.

Баррент дістав пістолет із кишені і наблизився до панелі.

— Машину неможливо залякати, — нагадав йому сповідальний робот.

— Назви мені ім'я! — вигукнув Баррент.

— Я не повинен цього робити для твого ж блага. Це надто небезпечно. Зрозумій, Вілле...

— Ім'я!

— Гаразд. Ти знайдеш інформатора на Кленовій, 35. Але я не раджу тобі туди йти. Ти загинеш. Ти просто не знаєш…

Баррент натиснув на спусковий гачок, вузький промінь прорізав панель і пронизав заплутану проводку, вогники заблимали і почали згасати, з панелі виплив ледь помітний сивий димок.

Баррент вийшов із кабінки. Він поклав пістолет назад у кишеню і пішов на Кленову вулицю.

* * *

Баррент раніше бував тут. Він упізнав цю вулицю, яка круто піднімалась на пагорб поміж дубами і кленами. Ліхтарі здавалися старими друзями, знайомою була кожна тріщина на тротуарних плитках. Знайомими були будинки. Вони ніби чогось очікували, прихилившись ближче до Баррента, як глядачі в останньому акті драми.

Він стояв перед будинком 35 на Кленовій. Тиша, яка огорнула цей звичайний будинок з білою покрівлею, здалася йому зловісною. Баррент дістав із кишені лазерний пістолет. Він намагався опанувати себе, хоча розумів, що заспокоїтись не вдасться. Баррент пройшов доріжкою, акуратно викладеною плитками, і торкнувся вхідних дверей. Вони відчинились, і він ступив всередину.

У тьмяному світлі лампи Баррент розгледів обриси меблів, полиск картини на стіні, фрагмент статуї на п'єдесталі з чорного дерева. З пістолетом у руці він пройшов у сусідню кімнату.

І впритул наскочив на інформатора.

Вдивляючись в обличчя того, хто стояв перед ним, Баррент все пригадав. У нестримному потоці спогадів він побачив себе маленьким хлопчиком, який заходить у клас для закритих занять. Він знову почув заспокійливий гул машин, побачив заворожуюче приємне миготіння вогників, почув, як вкрадливий механічний голос шепоче йому у вухо. Спочатку цей голос наповнював його жахом, те, що він пропонував, було немислимим. Потім поступово він звикав до голосу і до всіх дивних речей, які відбувались на цих