Бігун у Лабіринті - Джеймс Дашнер

Тепер вони могли покластися тільки на власну мужність.

— Треба діяти синхронно! — крикнув Мінхо. Голос його майже потонув у оглушливому брязкоті шпичаків об каміння. — За моїм сигналом!..

Можна було тільки здогадуватися, чому грівери рухалися вервечкою — ймовірно, їх обмежувала ширина коридору, яка не дозволяла наступати широким фронтом. Та хай там як, а вони котилися один по одному, з гучним брязканням і несамовитим виттям на весь Лабіринт, з твердим наміром убити. Дюжина ярдів скоротилася до дюжини футів, і до зіткнення з монстрами залишалося декілька секунд.

— Приготуйся, — твердо скомандував Мінхо. — Стій на місці… ще рано…

Томасові було несила чекати бодай зайву мілісекунду, хотілося заплющити очі й більше ніколи в житті не бачити цих почвар.

— Зараз! — гукнув Мінхо.

І саме тієї миті, коли перший грівер виставив кліщі, готуючись завдати удар, Мінхо з Томасом кинулися врізнобіч до протилежних стін коридору. Судячи зі страшного вереску, що його видав перший грівер, Томасова тактика спрацювала і цього разу. Чудовисько зірвалося в Стрімчак. Дивно, та його передсмертний крик обірвався миттєво, а не лунав ще деякий час, поки чудовисько падало.

Врізавшись у стіну, Томас умить розвернувся і побачив, як другий грівер, не встигнувши зупинитися, саме перевалюється через край прірви. Третій ще упирався в кам’яну долівку густо втиканою шпичаками кінцівкою, але інерція була занадто велика. Пролунав оглушливий скрегіт металу, від якого аж холодок пробіг у Томаса по спині, й уже за мить чудовисько зірвалося вниз, услід за двома першими. Жоден з них не видав ні звуку, так наче вони просто зникали, а не падали.

Четвертий і останній монстр встиг вчасно загальмувати, встромивши в землю шпичаки, і тепер балансував на краю Стрімчака.

Інстинкт підказав Томасу, що робити. Глянувши на Мінхо, він кивнув і розвернувся. Хлопці підбігли до грівера і — ногами вперед — стрибнули на нього, штовхаючи щосили. Зробили вони це синхронно, відправляючи останнього монстра назустріч смерті.

Томас швидко підповз до самісінького краю прірви і, витягнувши голову, спробував розгледіти гріверів. Неймовірно, але ті зникли — від них і сліду не лишилося в порожнечі, яка пролягла внизу. Нічого.

Неможливо було осягнути розумом ні глибини безодні, якою обривався Стрімчак, ні того, що сталося з почварами. Геть знесилений, Томас згорнувся калачиком на землі.

І тоді нарешті розплакався.

Минуло півгодини.

Ні Томас, ні Мінхо не зрушили з місця ні на дюйм.

Томас нарешті припинив плакати; тепер його лишень хвилювало, що про нього подумає Мінхо і чи не розповість іншим, обзиваючи його дівчиськом. Та його полишили рештки витримки: він розумів, що просто був не в змозі стримати сліз. Попри амнезію, Томас не сумнівався, що то була найдраматичніша ніч в його житті. А біль у обдертих долонях і неймовірна втома лише погіршували ситуацію.

Томас підповз до краю Стрімчака і витягнув шию, щоб краще роздивитися світанок у всій його красі. Поволі темно-фіолетове небо набувало ясно-блакитної барви, на далекому пласкому прузі з’явилися перші проблиски помаранчевого сонця.

Томас глянув униз: мур Лабіринту біля землі переходив у Стрімчак, що зникав десь дуже-дуже далеко. І навіть при кращому освітленні Томас не міг розгледіти, що ж там, унизу. Так ніби Лабіринт збудували на підвалинах за кілька миль над землею.

Але ж це неможливо, думав Томас. «Неможливо. Омана зору».

Томас зі стогоном перекинувся на спину — найменший рух завдавав болю, наче зовні та всередині у нього живого місця не залишилося. Втішало тільки те, що невдовзі відчиниться Брама і можна буде повернутися в Глейд. Хлопець подивився на Мінхо — той сидів, притулившись до стіни коридору.

— Повірити не можу, що ми ще живі, — сказав Томас.

Мінхо кивнув, нічого не відповівши; його обличчя нічого не виражало.

— Як ти гадаєш, можуть з’явитися інші? Чи ми всіх знищили?

Мінхо пирхнув.

— Добре що ми якось протрималися до світанку, а то на наші дупи могло звалитися ще з десяток почвар, — він змінив позу, стогнучи й кривлячись від болю. — Досі не віриться. Серйозно. Ми протрималися всеньку ніч. Раніше таке нікому не вдавалося.

Томас міг пишатися собою і власною сміливістю, та зараз відчував лише полегшення і неймовірну втому.

— Чому в нас вийшло те, що не виходило в інших?

— Не знаю. Важко розпитати загиблого, що він зробив не так.

Томасу ще дещо не давало спокою: чому варто було гріверам звалитися зі Стрімчака, як умить стихав передсмертний скрегіт, і чому не видно було, як вони летіли вниз. У цьому було щось дуже дивне і моторошне.

— Щойно вони перетнули край Стрімчака, то наче здиміли.

— Еге ж. Спершу це доводило до сказу. Дехто з глейдерів припускав, що в прірві щезають й інші речі, але це зовсім не так. Глянь-но.

Мінхо взяв камінь і жбурнув його вниз. Томас простежив за ним очима: камінь летів униз, залишаючись у полі зору, аж став ледве помітною цяткою і зник.

— І що це доводить? — обернувся Томас до Мінхо.

Бігун стенув плечима.

— Але ж камінь не зник, а спокійно падав.

— То що тоді сталося з гріверами?

Інтуїція підказувала Томасу, що у загадці Стрімчака ховається щось дуже важливе.

Мінхо знову стенув плечима.

— Містика якась. Та зараз у мене так болить голова, що я не можу про це думати.

Аж раптом Томаса наче струмом прошило: він згадав про Альбі, й думки про Стрімчак умить відійшли на задній план.

— Треба якнайшвидше повертатися і зняти Альбі з муру.

Він заледве звівся на ноги.

Побачивши подив Мінхо, Томас коротко