Фундація та Земля - Айзек Азімов

— Уряд хотів би отримати корабель Фундації, але пристане на твоє рішення віддати корабель нам?

— Ти порядна людина, Тревізе, — усміхнулась Лізалор. — Ти вперто боровся за свій корабель, а тепер, коли маєш його, завдаєш собі клопоту непокоїтися через моє благополуччя. — Вона нерішуче потягнулася до нього, ніби не втримавшись перед спокусою якось виказати ласку, а тоді з очевидними труднощами обірвала поривання. Знову грубо мовила: — Навіть якщо вони поставлять моє рішення під сумнів, мені достатньо буде сказати, що ти шукав і досі шукаєш Найстаріший, і вони скажуть, що я добре вчинила, якомога швидше позбувшись тебе, корабля та всього з вами пов’язаного. І проведуть обряди покаяння, адже тобі взагалі не можна було дозволяти тут сідати, хоча ми ніяк не мог­ли здогадатися про твою мету.

— Ти справді боїшся накликати нещастя на себе і світ через мою присутність?

— Справді, — незворушно відповіла Лізалор. Тоді пом’як­шала: — Ти вже приніс нещастя мені, бо після знайомства з тобою компореллонські чоловіки здаватимуться ще безживнішими. Мені лишиться невгамовна спрага. Той, хто карає, уже про це подбав.

Тревіз повагався, тоді мовив:

— Не хочу тебе в чомусь переконувати, але й не хочу, щоб ти краялася даремними побоюваннями. Ти мусиш знати, що те, що я нібито приношу тобі нещастя, — просто забобони.

— Припускаю, це тобі сказав скептик.

— Я знаю це й без нього.

Лізалор витерла обличчя, бо на виразних бровах уже збирався тонкий шар паморозі, та мовила:

— Я знаю, дехто вважає це забобонами. Але те, що Найстаріший приносить нещастя, — факт. Цьому було багато підтверджень, і мудрі аргументи скептиків не можуть скасувати правду. — Раптом вона виставила перед собою долоню. — До побачення, Ґолане. Сідай на корабель і приєднуйся до своїх супутників, перш ніж твоє м’яке термінуське тіло замерзне під нашим холодним, але доброзичливим вітром.

— Бувай, Мітцо. Сподіваюсь побачитися, коли повернуся.

— Так, ти пообіцяв повернутися, і я намагалася тобі повірити. Навіть сказала собі, що вийду й зустріну тебе на твоєму кораблі в космосі, щоб це нещастя пало тільки на мене, а не на мій світ, але ти не повернешся.

— Чому ж! Повернуся! Я не покину тебе так легко, знаючи, яке задоволення ти можеш подарувати. — І тієї миті Тревіз був твердо переконаний, що каже це щиро.

— Не сумніваюся в твоїх романтичних пориваннях, мій любий фундаторе, але ті, хто ризикує вирушити на пошуки Найстарішого, ніколи нізвідки не повернуться. Я знаю це серцем.

Тревіз намагався не стукотіти зубами. Це було від холоду, і йому не хотілося, щоб Лізалор думала, ніби від страху. Він сказав:

— Це також забобони.

— І все ж, — мовила вона, — це також і правда.

3

Було приємно повернутися в кабіну пілота «Далекої зірки». Хай тут було тісно. Хай це була бульбашка ув’язнення в нескінченному космосі. Та все ж знайома, дружня й тепла.

— Рада, що ви нарешті на борту, — сказала Блісс. — Я вже замислилася, скільки ви лишатиметесь із міністеркою.

— Недовго, — мовив Тревіз. — Там було холодно.

— Мені здалося, що ви розглядали можливість лишитися з нею та припинити пошуки Землі. Я не люблю зондувати ваш мозок навіть поверхово, але непокоїлася за вас, і ця спокуса, від якої ви страждали, немовби вистрибнула на мене.

— Не помиляєтеся. Принаймні на мить я відчув спокусу. Міністерка — дивовижна жінка, і я ніколи не зустрічав такої. Ви посилили мій опір, Блісс?

— Я багато разів казала, що не маю і не буду ніяк підштовхувати ваш розум, Тревізе. Гадаю, ви подолали спокусу сильним почуттям обов’язку.

— Ні, не думаю, — криво всміхнувся він. — Усе не настільки драматично й благородно. Мій опір було посилено з одного боку холодом, а з іншого — сумною думкою, що достатньо лише кількох ночей із нею, щоб мене вбити. Я б не витримав такого темпу.

— Що ж, хай там як, ви в безпеці на борту, — заспокоїв його Пелорат. — Що ми робимо далі?

— Невдовзі ми швидкими темпами вийдемо з планетарної системи на достатню відстань від компореллонського сонця, щоб стрибнути.

— Гадаєте, нас зупинять чи переслідуватимуть?

— Ні, насправді я думаю, що міністерці не терпиться, щоб ми якомога швидше відлетіли й не поверталися, бо інакше на планету паде помста Того, хто карає. Власне…

— Так?

— Вона вірить, що його помста точно паде на нас. Вона твердо переконана, що ми ніколи не повернемося. Поквап­люсь додати, що це не коментар щодо моєї гіпотетичної невір­ності, яку в неї не було нагоди оцінити. Вона мала на увазі, що Земля віщує таку страшну недолю, що всі, хто її шукає, у процесі помирають.

— Скільки людей полишили Компореллон у пошуках Землі, щоб таке стверджувати? — спитала Блісс.

— Сумніваюсь, що хоч один компореллонець це зробив. Я сказав їй, що її страхи — просто забобони.

— Ви певні, що ви у це вірите, чи її слова таки змусили вас засумніватися?

— Я знаю, що її страхи в тій формі, в якій вона їх висловлює, — чистісінькі забобони, але вони так само можуть мати під собою підґрунтя.

— Тобто нас уб’є радіація, якщо ми спробуємо сісти на Землю?

— Я не вірю, що Земля радіоактивна. У що я вірю, так це що Земля захищається. Згадайте, що всі згадки про Землю з Бібліотеки Трентора прибрали. Згадайте, що дивовижна пам’ять Геї, у якій бере участь вся планета аж до товщі порід на поверхні та розплавленого металу у ядрі, обривається саме так, щоб нічого не повідомити нам про Землю. Якщо Земля достатньо могутня для цього, вона, напевно, також може змінювати свідомості, змушуючи вірити у свою радіоактивність і в такий спосіб попереджуючи будь-які пошуки. Можливо, через те що Компореллон розташований настільки близько, що становить особливу небезпеку для Землі, тут ці незвичні пробіли нав’язано сильніше. Деніадор, скептик і науковець, твердо переконаний, що шукати Землю немає сенсу. Він каже, її неможливо знайти. І саме тому забобони міністерки можуть мати під собою тверду основу. Якщо Земля так цілеспрямовано переховується, чи не може вона вбити чи переспрямувати нас, щоб не дати себе знайти?

— Гея… — спохмурніла Блісс.

— Не кажіть, що Гея нас захистить, — швидко сказав Тревіз. — Якщо Земля змогла знищити найдавніші спогади Геї, зрозуміло, що в протистоянні між ними двома Земля переможе.

— Звідки ви знаєте, що спогади знищено? — холодно мовила Блісс. — Можливо, Геї просто знадобився час, щоб розвинути планетарну пам’ять, і зараз ми можемо сягнути в минуле тільки до періоду завершення цього розвитку. А якщо спогади було знищено, як ви можете бути впевнені, що це зробила Земля?

— Не знаю. Просто розвиваю припущення.

— Якщо Земля така могутня, — доволі сором’язливо втрутився Пелорат, — і настільки прагне, так би мовити, лишатися на самоті, яка користь від наших пошуків? Ви, здається, вважаєте, що Земля не дозволить нам досягти успіху і вб’є, тільки щоб не дати дістатися мети. Чи немає в такому разі сенсу все покинути?

— Визнаю, може видаватися, що ми здаємося, але я твердо переконаний, що Земля існує і я мушу знайти її — та знайду. А Гея казала, що коли