Незвіданий світ - Артур Конан Дойль
Ми закрили вхід до нашої фортеці купою колючих кущів і, лишивши під її захистом своє таборище з усіма запасами в ньому, повільно і якомога обережніше рушили берегом струмка, що витікав із джерела на галявині і мав стати для нас провідною ниткою для повернення.
Із перших же кроків стало зрозуміло, що тут на нас чекають дива. Ми йшли корчастим лісом, де росли невідомі мені дерева, що з-поміж них Самерлі — найкращий ботанік у нашій експедиції — упізнав цикадеї та кілька хвойних порід, які вже давно не росли на планеті.
Подолавши кількасот ярдів, ми побачили, що струмок стає ширшим і врешті-решт утворює досить велику заводь. Перед нами височіли здоровезні очерети всуміш із папоротниками. Буйний вітер гойдав їхні верхівки. Раптом лорд Джон, що йшов попереду, спинився й підніс руку вгору.
— Дивіться! — скрикнув він. — Це ж, напевне, слід прабатька всіх птахів!
На в’язкій твані було добре видно величезні трипалі сліди. Вони вели через болото до лісу. Ми спинилися й з цікавістю почали розглядати величезний відбиток. Якщо це був птах — а хто ж іще міг залишити такий слід? — то нога його мала бути не меншою за страусину. Лорд Джон пильно озирнувся навкруги й зарядив свою крупнокаліберну рушницю двома патронами.
— Закладаюся, — сказав він, — що сліди зовсім свіжі. Тварина пройшла не більше як десять хвилин тому. Ви ж подивіться, як просотується вода ще й тепер у найглибшу ямку. Чорт забирай! Аж ось і слід дитинчати.
І справді, сліди меншого розміру, але такої самої форми, йшли поруч із більшими.
— Ну а ви що про це думаєте? — тріумфально вигукнув професор Самерлі, показуючи на відбиток п’ятипалої величезної людської руки.
— Вельд! — у захваті скрикнув Челленджер. — Я бачив такі самі у вельдських шарах. Ця тварина ходить випроставшись, на задніх трипалих ногах, і випадково торкнулася землі п’ятипалими передніми. Це не птах, любий мій Рокстоне, в жодному разі не птах.
— Звір?
— Ні, і не звір. Це плазун — динозавр. Тільки він і міг залишити такі сліди. Дев’яносто років тому такі самі сліди спантеличили вельми шанованого вченого з Суссексу, але хто б міг подумати, що нам випаде їх побачити?
Він перейшов на шепіт, а ми всі завмерли від подиву. Ідучи по слідах, ми вибралися вже з болота й опинилися в затишній місцині, порослій деревами й кущами. Перед нами лежала галявина, а на галявині тій було п’ять напрочуд дивовижних тварин. Розмістившись між кущами, ми змогли спокійно роздивитись їх.
Як я вже зазначив, їх там було п’ятеро — двоє дорослих і троє дитинчат. Їхні розміри неабияк нас уразили. Навіть діти були завбільшки не менші за слонів. Дорослі ж перевершували всіх тварин, що їх я коли-небудь бачив. Вони мали чорну шкіру, всю в лусках, наче в ящірки, що виблискувала проти сонця. Всі п’ятеро сиділи, похитуючись на своїх велетенських трипалих задніх лапах, а передніми — п’ятипалими — нахиляли додолу вершки дерев і общипували їх. Думаю, що найточніше уявлення про них ви матимете, коли подумки змалюєте кенгуру в двадцять футів заввишки з чорною, подібною до крокодилячої, шкірою.
Не знаю, як довго ми стояли і, мов зачаровані, нерухомо споглядали це казкове видовисько. Вітер дмухав на нас, і, перебуваючи у своїй схованці, ми могли не боятися, що нас викриють. Час від часу малеча починала надзвичайно незграбно скакати навкруги батьків, а ті й собі підстрибували й важко падали на землю. Сила батьків була, здавалося, безмежною: коли одному з них чомусь не пощастило дістати до листя на верхівці величезного дерева, він лапами обвив його стовбур і вирвав геть, наче то була лозинка. Така поведінка свідчила не лише про надзвичайну міць, а й про дуже обмежений розум: важке дерево всією масою впало на тварину і вдарило так, що та несамовито заскиглила від болю. Ця пригода, вочевидь, змусила її насторожитися й вирішити, що лишатися тут небезпечно, тож, полохливо озираючись навсібіч, вона подалася геть із лісу в супроводі всіх інших тварин. Ми довго ще бачили, як блищали між дерев їхні гаспидно-чорні шкіри і хиталися понад хащами їхні голови.
Я глянув на товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи пальця на спусковому гачку своєї рушниці, та із неприхованим завзяттям мисливця дивився їм услід. Він віддав би зараз будь-що, аби одна з цих голів висіла між двох схрещених весел на коминку в його кабінеті... Та розум стримував лорда, бо досліджувати таємниці незвіданого світу ми могли тільки за умови, що його мешканці не знатимуть про нашу присутність. Обидва професори перебували в мовчазному екстазі. У своєму захопленні вони, непомітно для самих себе, узялися за руки й стояли, наче діти перед якимось дивом. Щоки Челленджера розтягнулися в янгольську усмішку, а жовчне обличчя Самерлі набуло виразу зачудування й пошани.
— Nunc dimittis! — нарешті скрикнув він. — Що скажуть про це в Англії?
— Я багато їх бачив, тому з точністю можу повторити вам те, що вони скажуть, любий мій Самерлі, — промовив Челленджер. — Вони скажуть, що ви до біса брешете й що ви — шарлатан у науці. Достеменно так, як ви та інші казали про мене.
— А якщо показати світлини?
— Підробка, дорогий Самерлі. Невдала підробка.
— А якщо ми надамо речові докази?
— А, спершу їх треба мати. Інакше Мелоун із компанією попосміються над нами. 28 серпня — день, коли ми вперше бачили ігуанодонів на галявині в Країні Мепл-Вайта. Запишіть це у своєму щоденнику, мій юний друже, та надішліть його
