Бігун у Лабіринті - Джеймс Дашнер

— Ми можемо вилізти на стіну? — він подивився на Мінхо, але той мовчав. — Лози плюща. По них можна видертися?

Мінхо роздратовано зітхнув.

— Чесне слово, зелений, ти, напевно, вважаєш нас купкою ідіотів. По-твоєму, нам не могло спасти на думку видертися на ці кляті мури?

Вперше злість накотилась на Томаса з такою силою, що витіснила страх і відчай.

— Я лише намагаюся допомогти, чувак! Може, просто поговориш зі мною, замість відмахуватися від усього, що я пропоную?

Тут Мінхо підскочив до Томаса і вчепився в нього.

— Ти не розумієш, гнилоголовий! Ти взагалі ні чорта не знаєш і тільки погіршуєш становище, намагаючись вселити надію! Ми вже трупи! Чуєш мене? Трупи!

Томас не міг би сказати напевне, що зараз відчуває — злість чи жалість до Мінхо. Надто вже легко той здається.

Мінхо подивився на свої руки, якими схопив товариша, і на його обличчі з’явилося збентеження. Він розтиснув пальці й відступив. Томас демонстративно розправив зім’ятий одяг.

— Ой леле, ой леле… — прошепотів Мінхо й опустився на землю, затуляючи обличчя руками. — Мені ще ніколи не було так страшно, чувак. До такої міри — ніколи.

Томасу хотілося якось підбадьорити Мінхо, сказати йому, щоб він поводився як чоловік, думав тверезо і розповів усе, що знає про гріверів. Ну бодай щось!

Тільки-но він розтулив рота, щоб заговорити, як удалині почувся дивний звук. Мінхо вмить звів голову і глипнув у чорноту одного з кам’яних коридорів. У Томаса перехопило подих.

Звідкілясь із глибини Лабіринту линув зловісний шум — безперервне дзижчання з металевим брязкотом, що повторювалося що кілька секунд і нагадувало скрегіт ножів, які труться один об одного. Шум дедалі гучнішав, до нього приєдналося дивне клацання; Томасу спало на думку, що звук такий, наче довгі нігті барабанять по склу. Раптом пролунало протяжне виття і ще якийсь брязкіт, який нагадував дзвін ланцюгів.

Поєднання незрозумілих звуків справляло гнітюче враження, і та крихта відваги, що її Томас мав у запасі, стрімко маліла.

Мінхо звівся на ноги; у темряві майже не видно було його обличчя, та щойно він заговорив, Томас зрозумів, що хлопець нажаханий до смерті.

— Ми повинні розділитися — це наш єдиний шанс. Просто біжи! Біжи не зупиняючись!

І він розвернувся і побіг, і за кілька секунд уже зник з очей, розчинившись у Лабіринті й у темряві.

Томас витріщався в темряву, де щойно розчинився Мінхо.

Його переповнила неприязнь до хлопця. Мінхо — ветеран цих місць, досвідчений бігун, а Томас — новачок, який перебуває у Глейді всього кілька днів і вперше потрапив у Лабіринт. І попри це, з них двох саме Мінхо втратив самовладання, запанікував, пустившись навтьоки за перших ознак небезпеки. «Як він міг мене тут кинути? — дивувався Томас. — Як міг так вчинити?»

Звук дедалі наростав. Хлопець чітко розрізнив шум працюючих моторів, до яких додавався монотонний металевий брязкіт, подібний до рипіння ланцюгів лебідки на старому заводі. А потім відчув запах — це нагадувало сморід горілого мастила.

Томас міг лише здогадуватися, яка доля його спіткала; він бачив грівера, але тільки мигцем і крізь брудну шибку. Що з ним зроблять? Як довго триватимуть його муки?

«Стоп!» — скомандував він собі. Він не має права безглуздо втрачати дорогоцінний час, просто чекаючи, коли по нього прийдуть і прикінчать.

Він повернувся до Альбі: той і досі напівлежав-напівсидів, привалений до стіни, вирізняючись у темряві нечіткою тінню. Томас опустився навколішки і намацав пульс на шиї. Наче є. Приклав вухо до грудей, як це робив Мінхо: ту-тук, ту-тук, ту-тук…

Ще живий.

Сівши навпочіпки, Томас витер з чола піт. І саме цієї миті він зрозумів одну дуже важливу річ щодо себе — отого Томаса з минулого: він не міг кинути товариша в біді. Нехай і такого запального, як Альбі.

Він нахилився, взяв Альбі за обидві руки і всадовив рівніше. Потім завдав тіло на спину і, крекчучи, підвівся на ноги.

Ноша виявилася непосильною: Томас повалився долілиць, і Альбі розпластався на землі поруч з ним.

З кожною секундою зловісні звуки гучнішали, луною відбиваючись од кам’яного муру Лабіринту. Томасу навіть здалося, що десь далеко, на тлі чорного неба, він побачив яскраві спалахи.

Та він аж ніяк не планував ніс до носа опинитися з джерелом світла і звуків. Томас вирішив зробити інакше і знову схопив Альбі за руки, щоб волочити його по землі, але вантаж виявився заважким, і вже за десять футів Томас облишив цю затію. Проте Альбі слід було кудись заховати.

Він знову відтягнув хлопця до Брами і сидячи притулив до стіни. Опустившись поруч і прихилившись спиною до муру, Томас трохи відсапався і заходився гарячково міркувати. Дивлячись у пройми чорних коридорів, у яких нічого не можна було розгледіти, він подумав, що план Мінхо тікати приречений на провал, навіть коли б він і зміг нести Альбі на собі. Він міг заблукати, а ще була ймовірність потрапити просто в лапи гріверів замість тікати від них.

Він зосередив увагу на стінах і плющі. Мінхо нічого до ладу не пояснив, але дав зрозуміти, що видертися на стіни неможливо. Однак…

План визрів сам собою. Успіх залежав від фізичних можливостей гріверів, про що Томас гадки не мав, та поки що кращого не вигадав.

Він пройшов кількадесят футів уздовж стіни, поки не знайшов найгустіші зарості плюща, які майже цілком оповили мур. Томас потягнувся, схопив одну з найдовших лоз, що сягала самісінької землі, і міцно за неї вхопився. Лоза виявилася значно міцнішою, ніж він припускав, — напевно, не менш як півдюйма в діаметрі. Він потягнув за неї, і вона відірвалася від стіни з таким звуком, наче дерли картон. Томас відходив від муру, віддираючи лозу, і коли віддалився на десять футів, верхня