Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Жюль Верн

Біля тротуару стояв інкасаційний візок

Центрального банку; в темряві світилися його ліхтарі. Кучер сидів на козлах і балакав з інкасатором, який, постукавши у двері агентства, повернувся до візка.

Відчайдушний бандит, не поспішаючи, наблизився до них крізь безупинний потік пішоходів і привітався. Обоє відповіли на вітання, а кучер, глянувши на нього, здивовано вигукнув:

— Еге! Та це ж не Стор!

— Він сьогодні має вихідний день. Я його заміщаю, — пояснив псевдокасир і звернувся до інкасатора: — Допоможи, друже! У нас багато грошей, за раз не донести.

Інкасатор завагався.

— Розумієш, мені заборонено відходити від візка…

— Ат! На одну хвилину! Я побуду тут замість тебе. Тобі допоможуть, поки я це складу.

Інкасатор погодився і ввійшов в контору. Двері за ним зачинилися.

— Ну що ж, пропусти, — казав у цей час кучеру “заступник” Стора.

У кузові візка не було інших отворів, крім невеличких залізних дверцят позаду сидіння возія, і, отже, викрадання цінностей ставало майже неможливим. Щоб потрапити в візок, треба було відсунути сидіння, одна половина якого була відкидна. Але кучер вирішив, що це зайва робота, коли треба лише вкинути кілька пакетів в один з ящиків, прикріплених до бічних стінок кузова. Він просто розчинив дверцята і сказав:

— Давай сюди портфель.

З портфелем у руці він перехилився назад, напівлежачи на сидінні, і до пояса сховався в кузові, балансуючи зовні ногами. І він не міг бачити, що “касир” піднявся на підніжку, далі на сидіння, потім теж просунувся до половини в кузов, наче бажаючи туди заглянути, і раптом різко випростав у темряві руку.

Якби комусь із численних перехожих спало на думку придивитись, він би побачив, що ноги кучера раптом якось дивно напружились, потім обважніли і опустились на підніжку, а тулуб звис по другий бік сидіння. Бандит схопив нерухоме тіло і вкинув його у кузов поверх мішків і пакетів.

Усе це він зробив упевнено і швидко, на очах у натовпу пішоходів, які спокійно крокували, нічого не підозріваючи.

Він знову нахилився в кузов візка, щоб вуличні вогн? не сліпили очі, і придивився. На підлозі, в калюжі крові, яка швидко збільшувалась, лежав кучер з ножем, встромленим в низ черепа, просто в мозочок. Він не ворушився. Смерть настала блискавично.

Убивця занепокоївся, що кров може протекти крізь дошки на землю. Він скочив на сидіння, вліз у візок і, внявши з мертвого куртку, затулив нею страшну рану, обтер вийнятий з тіла ніж і руки, виліз і зачинив залізні дверцята.

Вживши цих запобіжних заходів, він наблизився до дверей агентства, постукав умовним стуком, і двері миттю відчинилися й замкнулися за ним.

— Де цей?.. — спитав він, входячи.

— Там, де й інші, відповіли йому, вказуючи під бар’єр. — Зв’язаний.

— Гаразд!.. Зняти з нього одяг!.. Швидко!

Поки виконували цей наказ, він скинув з себе костюм касира і враз переодягся інкасатором.

— Двоє залишаться тут, — розпоряджався він тим часом, — а ви — за мною, розвантажити каламажку.

І він вийшов, не чекаючи відповіді, а двоє злочинців поспішили услід за ним.

Почалося грабування інкасаційного візка. Ватажок передавав пакети своїм спільникам, і вони переносили їх в приміщення агентства. Двері контори лишились широко розчинені, окреслюючи на тротуарі великий квадрат світла, в який на мить виринали перехожі, щоб зараз же загубитись у темряві. Кожний міг би безборонно ввійти, але нікому це й на думку не спадало, і байдужий натовп проминав людей, у діях яких не було нічого підозрілого.

Через п’ять хвилин візок спорожнів. Замкнувшися в конторі, бандити приступили до сортування. Цінні папери, акції та облігації відкидали геть, і скоро вони вкрили підлогу. Банкноти поділили на п’ять частин, і кожний член зграї набив ними пазуху. Дзвінка монета перейшла з мішків у їхні кишені.

— Тепер, — промовив ватажок, — умовимось заздалегідь про все. Коли я від’їду, ви залишаєтесь тут і опускаєте штори. Потім вийдете сюди, — продовжував він, вказуючи на двері до коридора в глибині приміщення. — Останній нехай двічі поверне ключ в замку і кине його в каналізацію. Там, далі, вестибюль — ви ж знаєте всі ходи й виходи. Не забудьте про того йолопа, — додав він, вказуючи пальцем на кабінет директора. — Пам’ятаєте умову?..

— Так, так, пам’ятаємо, не турбуйся.

Він уже зібрався йти, але спинився.

— Чорт! Я й забув про головне… Тут повинен десь бути список інших агентств.

Знайшовши потрібне і відшукавши адресу агентства С, він наказав:

— Плащі киньте в кутку. Хай їх тут знайдуть. Головне — щоб їх не побачили більше на нас Зустрінемось самі знаєте де… Пішли!

Решту мішків з золотом і сріблом перенесли в візок.

— Все. Не баріться ж! — гукнув ватажок.

І поки за його провожатими замикалися двері і спускалися залізні штори, новоявлений кучер схопив віжки й оперіщив коней батогом. Візок зірвався з місця і понісся однією вулицею, другою, завернув ще раз і нарешті спинився перед агентством С.

Візниця сміливо ввійшов туди і попростував до каси.

— Ви, здається, повинні передати мені пакет? — промовив він.

Касир звів на нього очі.

— Що таке? — вигукнув він. — Це ж не Бодрюк!

— Ні, присягаюсь! — Інкасатор голосно зареготав.

— Не розумію, —