Іменем Землі - Сергій Лук'яненко

— Я не хотів вас образити. Ви хороший капітан, Вікторе. Вас не ображає, що я звертаюся до вас на ім’я?

— Ні. На моїй планеті немає прізвищ.

— Алькор-туманний?

— Так. Як ви вціліли, Демченко?

— Надмірна дисциплінованість. Я був єдиний, хто одягнув перед боєм скафандр. Адже там страшна тіснява, у бойових постах… — Тепер він говорив дуже тихо, і Віктор мусив прислухуватись, щоб розібрати слова. — А коли я отямився і побачив, що поганець жене до нас… Честь планети. Я ж єдиний землянин на кораблі, я мусив зробити більше, ніж інші…

— Я представлю вас до ордена Сонця, Демченко. Для цього капітан ще потрібен, — Віктор спробував посміхнутись.

— Мені вже не начепити ніякого ордена. А Сонце… Воно завжди зі мною. А ви бачили Сонце, капітане?

Віктор похитав головою.

— Навіть смішно… Ми воюємо в ім’я Землі й іменем Землі. Вгамовуємо колонії, які вимагають незалежності, мотаємось з одного краю Галактики на другий… Вмираємо і вбиваємо… Тобто вбиваємо і вмираємо… — Демченко на секунду примружив очі, облизнув губи. — А Землю, Сонце бачив тільки я, єдиний з усього екіпажу…

— Земля — це символ, Демченко. Колиска усіх планет, усіх цивілізацій. Наш прапор, якщо хочете.

— Для мене Земля — не прапор. Це блакитне небо… ви знаєте, як гарно, коли небо… так, у вас воно також блакитне. Це зелені ліси. Це сніг і холод… Але також і розжарений спекою пісок… Це моє місто… міста можуть бути красивими, коли їм більше тисячі років, коли одне місто не схоже з іншим…

Одна з трубочок, що впивалася у тіло Демченко, запульсувала, уприскуючи до крові ліки, і голос навідника зміцнів.

— Знаєте, я ріс у маленькому містечку. Довкола тайга, ліс на сотні кілометрів. Місто старе-престаре, кам’яні доми, бетонні дороги… Окрім станції космічного зв’язку — ніяких слідів цивілізації. На будь-якій планеті таких міст тисячі. А для мене воно єдине.

— Розумію, — обережно сказав Віктор. — Для мене, наприклад, є лише один острівець серед тисяч островів Алькора-туманного… А для Ольсона — один з поверхів мегаполіса в Порт-Альві. А для Карлоса — одна з веж кланового замку на Коріані.

— Я взагалі потрапив до космосу випадково. Не проходив ні за здоров’ям, ні за інтелектуальними тестами — усі показники середні… Але дуже вже рвався. І зміг усіх переконати.

— На щастя для крейсера, змогли, — щиро сказав Віктор.

— Так… Знаєте, як я вирішив, що неодмінно буду офіцером космофлоту, що стану захищати Землю від ворогів? Звичайнісінька хлопчача мрія, тільки в інших це минає, а в мене залишилося. Ви не грали у дитинстві у космічну війну?

— Грав.

— От і я грав… Я жив у старому домі, йому років триста, не менше. А навпроти стояла вже зовсім старезна будівля, там, звичайно, ніхто не жив. З цегли… Знаєте, що це таке? Так, у відсталих колоніях іноді будують з неї… Одного разу ми грали, нібито на наше місто напали космічні загарбники. Мене поставили охороняти наш дім. От я і додумався — заліз у цю цегляну розвалину, піднявся на дах. Там по краю даху були маленькі башточки, не уявляю, для чого їх зробили… Я посмикав на одній двері — вони відлетіли, там все уже проіржавило наскрізь. Увійшов. Маленька кімнатка, по стінах вузькі віконця, мов амбразури. Краще й не придумаєш. Весь наш двір видно, як на долоні. Я встав біля вікна з пістолетом і чекаю. І от поки я там стояв, наче трапилось щось. Дивлюся з висоти на місто, на смужку лісу вдалині, на сіру трубу гравіантени… І відчуття, що я дійсно все це захищаю. Це словами не передати.

Демченко замовк, і Віктор тихо запитав:

— А потім?

— Потім мої друзі вибігли на двір, а я палив по них з даху. Ми мали іграшкові пістолети, які стріляють ампулами з фарбою. Там пів двору було заляпано червоним, наче дійсно був бій. А вони навіть не змогли збагнути, звідки по них стріляють… Правила в нас були суворі: ті, в кого попала хоча б крапля фарби, сідали і чекали кінця бою. Зелена трава, стежки з білого кварцового піску, десяток нерухомих хлопців, що чекають кінця гри… Й усі у червоних плямах. Це було так схоже на справжню війну, яку ми тільки у кіно і бачили, що мені стало страшно. Я навіть радіти своїй перемозі не міг. — Демченко перевів подих і закінчив: — З цього все й почалося, з дитячої гри… І тепер повинно закінчитись…

Він раптом смикнувся і судомним ривком повернув голову убік. Його знудило. Віктор потягнувся був до нього, але з стіни вже вислизнули гнучкі щупальця маніпуляторів, підхопили тіло навідника. Через хвилину Демченко знову лежав нерухомо.

— Капітан, на вас хтось чекає вдома?

Віктор кивнув.

— Чекають. — Він згадав низьке сіре небо і шум хвиль, що набігають на берег, і дрібну звичну мжичку, яка беззвучно лягає на скелі. — Ми не маємо сімей у земному розумінні, але…

— А мене чекає тільки Земля.

Демченко посміхнувся і заплющив очі. А в стіні відчайдушно заверещав зумер, і знову виметнулись маніпулятори. Торкнулися тіла навідника — і повільно поповзли назад.

В рубці було тихо. Майже половина крісел порожніла — командири розходилися. На екранах зовнішнього огляду пливли, ніжно мерехтячи, рожеві хмарки пилу. Секунду Віктор постояв, дивлячись на екрани, потім спитав:

— Ви дали їм сигнал про спуск шлюпок?

— Дали, — з готовністю промовив хтось.

— І що?…

— Лотанці гордий народ. Вони уміють воювати до кінця.

Рожеві хмарки на екрані повільно згасали. Віктор сів у крісло, увімкнув загальну трансляцію. Промовив, схилившись над мікрофоном:

— Екіпаж крейсера «Рубіж», за мужність та героїзм, виявлені в бою з переважаючими силами противника, я дякую вам від імені Генерального штабу… і від себе особисто. Весь особовий склад буде представлено до нагород. Іменем Землі!

— В ім’я Землі… — різноголосо відізвалися навушники, що лежали на краю пульту.