Лабiринт - Василь Павлович Бережний
- О, коли б ти знав, який це проект! I ось раптом усе застопорилось. Бачиш отi тунелi з пiвнiчного боку - отам i трапились поломки.
Кук-Соммерс зиркнув на кiлька овальних отворiв, освiтлених тьмавими лампочками.
- То ми в який? I як спустимось?
- Бери Няумуко, он там - пiдйомник.
Вiдчинивши дверцi машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, i той одразу ожив.
- Вилазь, Няумуко, пiдемо.
Робот схилив голову, зiгнувся i досить спритно вибрався з автомобiля. Легко переставляючи свої товстуватi ноги, обiйшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дiвчини.
- Вiтаю, мiс Една.
- Привiт, Няумуко.
Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнiтнi стопори) i, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселiлий, сказав:
- Ну що ж, я готовий... з тобою хоч i на край свiту.
Една усмiхнулась:
- Краще сказав би - на все життя.
- На що ти натякаєш, Мiзинчику?
- Пора б уже нам одружитися, любий.
"Невiдомо ще, як ти поставишся до мого походження", - подумав Джеймс, а сказав зовсiм iнше:
- Хiба тобi не цiкаво грати роль у спектаклi залицяння? Ми ж iще... тiльки пiдняли завiсу. А втiм, ось я зроблю якесь велике вiдкриття, загребу мiльйони, i тодi вже розпочнемо другу дiю. Гаразд, Мiзинчику?
Тим часом вони опинилися бiля входу. Една вiдчинила хвiрточку, i всi троє ступили на майданчик перед кабiною пiдйомника..
- Це зi мною... комiсiя, - сказала Една товстому вусатому лiфтеровi, що сидiв у кутку кабiни. Той чомусь пiдозрiло поглянув на робота, але нiчого не сказав, мовчки ввiмкнув рубильника, i кабiна з шумом шугнула вниз.
На днi котлована Кук-Соммерс аж зiщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабiринтом, по якому змiями повзуть товстелезнi кабелi.
Нарештi потрапили в тунель, забитий порожнiми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбiнгiв, що пiдпирали склепiння, беззвучно стiкали сутiнки, стиснений простiр наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тiльки Няумуко рухався, як завжди, з ритмiчнiстю машини.
У кiнцi тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощербленi та зламанi зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохiдницький комбайн.
- Поглянь, - кивнула Една у бiк тупика. - Це така машина, що й гранiт крушить, а тут зуби полетiли.
- Ну, то де рiзати? - спитав Джеймс.
- Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.
- Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи мiс Едну.
- Прошу вiдiйти назад, - обiзвався робот. - Уже? Вмикаю лазер.
Правду кажучи, Еднi не дуже вiрилось, що тоненький сизий промiнчик, який тiєї митi уперся в iскристу стiну перед комбайном, зможе вiдколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потiм хлюскав по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не бiльше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скiльки, час нiби зупинився.
- Готово, - сказав робот, i тiєї ж митi промiнчик погас.
Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, i навiть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стiни, пiднiс на рiвень плечей свого металевого кулака i з силою, наче боксер, ударив посеред того мiсця, яке обробляв променем.
Една скрикнула, i Джеймс обернувся: перед ними тьмянiв отвiр.
Обличчя дiвчини спотворила гримаса страху.
- Невже... невже це примiщення? Поглянь - обличковано...
- Авжеж примiщення! - Кук-Соммерс пiдiйшов до пролому. - На щастя, не житлове. Теж нiби тунель. Давай заглянемо? Вдалинi он свiтло.
- Але ж тут нiчого такого... не повинно бути, - прошепотiла Една. - Я ж знаю проект...
- Не хвилюйся, Мiзинчику, зараз побачимо, що й до чого. - Кук-Соммерс переступив через бар'єр, обернувся i простягнув до неї руки: - Ну ж бо, смiливiше! Отак. Ходiмо. А ти, Няумуко, залишайся тут бiля отвору, до нашого повернення.
- Гаразд, - обiзвався робот.
- I нiкого не пропускай, - ще раз обернувся Джеймс, - це - заборонена зона.
- Заборонена зона, - повторив Няумуко. - Проходу нема.
Една зiщулилась, наче поменшала, здрiбнiла, очi наповнились страхом, дибала мовчки, тамуючи подих, позираючи навсiбiч, хоч тут нiчого не було, крiм голих стiн тунелю.
- Що з тобою, Мiзинчику? - вдавано весело обiзвався Джеймс, хоч i в самого кiшки зашкребли по душi. Йому раптом здалося, що вони потрапили у якусь величезну пастку, аж оглянувся - чи не вернутися, поки не пiзно?
- Слухай, якщо отам лiворуч... - зашепотiла Една, прихиляючись до нього, - якщо там буде хол, а в ньому Атлант... я збожеволiю.
- Цiкаво. Чого ти думаєш, що там...
- Розумiєш, так за нашим проектом.
Кук-Соммерс аж свиснув:
- Що ти городиш? О, таки справдi хол... I Атлант пiдставив плечi пiд балки. Ого, яка могутня постать!..
Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бiгли.
- Я ж казала... Переконався? А там он, - Една простягнула руку, i Джеймс побачив, як тремтять її пальцi, - мусять бути лiфти.
- Ну, лiфти, так що? Треба ж пiдiйматися з цього пiдземелля! А їй не хвилюйся, хоч i лiфти.
Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатному килиму, наблизились до кабiн.
Однi дверцi розсунулись, i навстрiч їм вийшло кiлька чоловiкiв i жiнок, деякi з дiтьми. На Едну i Джеймса нiхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсiм не було.
Една запримiтила: жiнки й дiвчата носять незвично довгi сукнi, жодної не було в джинсах.
Мовчки зайшли до просторої кабiни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.
- Чому на дев'ятий? - спитав Джеймс.
- Хочу ще пересвiдчитись... Розумiєш, за нашим проектом, там мусить бути басейн з водоспадом i фонтанами.
- "Розумiєш, розумiєш..." - перекривив Джеймс. - Я розумiю те, що нiчого не розумiю!
З лiфта вони знову вийшли в просторий хол, такий самий, як i внизу, тiльки без Атланта. I килим тут був не брунатний, а зелений, неначе трава. Лiворуч, за скляною стiною, виднiлась тераса, заставлена столиками i великими парасольками вiд сонця. Брiвку тераси омивали хвилi.
- Так i є... - зашепотiла
