Історія Лізі - Стівен Кінг
Аменда скоса подивилася на неї з тим червонощоким і майже веселим виразом зверхності, який означав, коли їй було дванадцять, а малій Лізі лише два роки, що Менда кудись ходила й Щось Узяла на Себе; далі вона мала пролити по комусь сльози; найчастіше, за самою ж таки Амендою. Лізі усвідомила, що чекає з певним інтересом (і деяким страхом), що ж цей вираз може означати сьогодні. Аменда поводилася по-ідіотському від тієї самої миті, коли з’явилася. Можливо, причиною була похмура й спекотна погода. Імовірніше, це мало відношення до несподіваного зникнення її давнього бойфренда. Якщо Менда мала намір улаштувати ще одну карколомну емоційну гонитву за Чарлі Коріво, який так підло її ошукав, тоді Лізі ліпше було міцно пристебнутися до свого сидіння. Вона ніколи не любила Коріво і ніколи не довіряла йому, незалежно від того, був він банкіром чи не був. Як можна довіряти чоловікові, після того як ти довідалася на розпродажі книжок та виробів домашнього випікання, що хлопці в Мелоу-Тайґері наділили його кличкою Зелений Біб? Чи ж пасує банкірові таке прізвисько? І що воно може означати? І звичайно ж, він мусив знати, що Менда мала в минулому проблеми з психікою…
– Лізі! – гукнула її Аменда.
Брови в неї були насуплені.
– Пробач, – сказала Лізі. – Я, так би мовити, відлучилася… Лише на секунду.
– З тобою так часто буває, – промовила Аменда. – Думаю, ти заразилася цим від Скота. Слухай мене уважно, Лізі. Я поставила невеличкий номер на кожен із його журналів та на кожну вчену книжку. На ті, що складені отам під стіною.
Лізі кивнула так, ніби розуміла, до чого її сестра веде.
– Я поставила номери олівцем, дуже легенько, – продовжувала Аменда. – Я завжди робила це, коли ти відверталася або кудись ішла, бо думала, якщо ти побачиш, то заборониш мені це робити.
– Я не стала б тобі забороняти. – Лізі взяла невеличкого блокнота, який був мокрий від поту його власниці. – Вісімсот сорок шість! Так багато!
Лізі було добре відомо, що публікації, складені під стіною, належали не до тих, які вона сама могла б читати й мати у своєму домі, скажімо, «О», «Добре домашнє господарство» та «Міс», а радше до таких, як «Невеличкий Севані-Огляд», «Мерехтливий поїзд», «Відкрите Місто», а також публікацій із незрозумілими назвами на зразок «Піск’я».
– Ні, навіть набагато більше, – сказала Аменда й тицьнула пальцем у стоси книжок і журналів. Коли Лізі подивилася на них, то побачила, що її сестра має рацію. Там було їх набагато більше, а не вісімсот сорок із хвостиком. Видно було, що їх там набагато більше. – Загалом майже три тисячі, й, боюся, я не уявляю собі, куди ти їх подінеш і кому вони можуть знадобитися. Ні, вісімсот сорок шість публікацій – це лише ті з них, у яких є твої фотографії.
Почуте було такою несподіванкою для Лізі, що спочатку вона нічого не зрозуміла. А коли зрозуміла, то прийшла в захват. Думка, що існує такий несподіваний фоторесурс – такий прихований архів, де зберігається пам’ять про той час, який вона провела зі Скотом, – ніколи не приходила їй у голову. Та коли вона про це подумала, то не знайшла в цьому нічого дивного. Вони були одружені понад двадцять п’ять років на той час, коли він помер, і Скот був затятим, невтомним мандрівником протягом тих років, зустрічаючись із читачами, виступаючи з лекціями, перетинаючи країну в усіх напрямках майже без перепочинку, коли закінчував одну книжку й ще не починав писати іншу, відвідуючи не менш як дев’яносто кампусів на рік і ніколи не уриваючи, здавалося, нескінченного потоку оповідань. І в більшості з цих вояжів вона була поруч нього. У скількох мотелях вона брала маленьку шведську парову праску й прасувала один із його костюмів, тоді як телевізор мурмотів псалми ток-шоу на її половині кімнати, а на його половині клацала портативна друкарська машинка (в ранні роки їхнього шлюбу) або тихо шурхотів леп-топ (у пізніші роки), коли він сидів перед ним, раз у раз відгортаючи з лоба пасмо волосся, яке знову й знову намагалося затулити йому очі.
Менда дивилася на неї кислим поглядом, реакція сестри їй явно не сподобалася.
– Числа, які обведені кружечком, – понад шістсот – це ті публікації, на титулах яких твоє фото подається в нечемній манері.
– Справді? – Лізі була шокована.
– Я тобі покажу.
Аменда втупилася у блокнот, підійшла до стосу публікацій, що тягся попід усією стіною, знову зазирнула у свої записи й вибрала два журнали. Одним був дорогий на вигляд щопіврічник, який видавався Кентуккійським університетом у Баулінґ-Ґрін. Другий – часопис, що мав розмір дайджесту й здавався результатом студентських зусиль, називався «Штовхальний удар»: одна з тих назв, які англійські студенти вважають надзвичайно привабливими і які не означають абсолютно нічого.
– Розгорни їх, розгорни! – скомандувала Аменда, й коли вона їх тицьнула їй у руки, Лізі відчула дикий і гострий букет запахів, що ширилися від поту її сестри. – Ці сторінки позначені невеличкими паперовими закрадками, бачиш?
Закрадки. Так їхня мати називала закладки. Лізі спершу розгорнула щопіврічник на закладеній сторінці. Світлина, на якій були зображені вона й Скот, подана в цій публікації, була дуже добра, надрукована з досконалою акуратністю. Скот підходив до трибуни, а вона аплодувала позад нього. Публіка стояла нижче й теж аплодувала. Їхня фотографія, надрукована у «Штовхальному ударі», була далеко не такою досконалою. На ній видно було крапки, ніби хтось тицяв у неї олівцем із затупленим кінчиком. У паперовій пульпі також позастрягали шматочки дерева, але вона дивилася на цю світлину, і їй хотілося плакати. Скот заходив у якийсь темний погрібець, звідки його вітали приязними криками. На обличчі друзяки Скота сяяла широка усмішка, яка говорила: «Атож, мені приємно бути тут». Вона відстала від нього на крок або два, і її усмішку було добре видно, бо спалах магнію, мабуть, був дуже потужним. Вона змогла навіть упізнати блузку, яку тоді носила, ту синю блузку пошиву фірми «Анна Кляйн» з однією кумедною червоною смугою, що тяглася згори
