Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Анатолій Заблоцький

Замовляючи виконавцеві той чи інший твір, багатії, прагнучи затьмарити суперників, не скупилися на витрати. Фідій, наприклад, на виготовлення статуї Афіни Парфенонської одержав у своє розпорядження сорок чотири таланти золота (понад 1152 кілограми).

Перший аукціон, на якому розпродувались виключно мистецькі твори, відкрив 1766 року у Лондоні Джеймс Крісті (фірма ця існує й досі). “Золота епоха” в такій торгівлі розпочалася на зламі XIX–XX століть з появою великих фінансових магнатів, особливо американських, японських та арабських.

Вторгнення американців на мистецький ринок пов’язане з ім’ям фінансиста і мільйонера Джона Моргана: у 1893–1913 роках він витратив на це понад 60 мільйонів доларів, його спеціальні посланці бували на всіх відомих розпродажах. Англійський мистецтвознавець Вільямсон присвятив багато років на складання опису морганівського зібрання і підтвердження оригінальності зібраних полотен та скульптур. До речі, вже на початку 60-х років цю колекцію оцінювали у шістсот мільйонів доларів.

Ринок мистецьких творів на Заході схожий нині на біржу. Спеціальні газети і журнали інформують читачів насамперед про їхню матеріальну.

Досить погортати, скажімо, західнонімецький “Культпрейсверцайхніс”, і стовпці астрономічних цифр неминуче нагадають біржові табло Уолл-Стріту. Один із західнонімецьких мистецтвознавців якось сумно зауважив: бізнес зайшов у західному суспільстві настільки далеко, що починає впливати навіть на долі мистецтва. З’явилася вже й така рекламна фраза: “Мистецтво — всесвітня валюта”.

1967 року князь Ліхтенштейн продав Національній галереї у Вашінгтоні твір Леонардо да Вінчі “Джіневра дель Бенчі”.

Європейський шедевр потрапив за океан. Та що князеві до цього: він поліпшив свої матеріальні справи, що похитнулися після банкрутства фінансованої ним фотофабрики, й справив весілля своєму синові.

Коли збанкрутувала швейцарська авіакомпанія “Глобер”, її головний акціонер Штехелін розпродав свою картинну колекцію. Зокрема “Годувальниця” Ван Гога за чотириста тисяч доларів потрапила теж до США.

Населення кантону Базель, на території якого досі перебувало це полотно, почало збирати кошти, аби викупити шедевр. Та нові власники заправили за нього вже ледь не три мільйони.

Красномовний факт наводила англійська газета “Таймс”: з 1950 по 1966 рік ціна на картини, скажімо, Ліоне зросла в одинадцять разів. Наче б заохочуючи до “культурного бізнесу”, газета підкреслювала: такого прибутку не дало б жодне інше капіталовкладення.

Попит, отже, зростає, задовольняти його стає все важче. І це призводить до появи монополій, які скуповують оптом доступні культурні цінності, щоб диктувати потім на них свою ціну.

Продається все, що стосується мистецтва, навіть архітектурні фрагменти. Так, 1969 року було продано на півмільйона доларів фасад храму майя завширшки десять метрів. 1982 року в Лондоні було оголошено, що в графстві Кент продається замок Івер — свідок багатьох важливих подій англійської історії, споруджений 700 років тому. Його тривалий час не ремонтували, приміщення опинилися в жалюгідному стані. Уряд заявив, що через серйозні фінансові та економічні труднощі не може йти мови про державне асигнування для врятування цієї історичної пам’ятки.

Продається все… За скляний ключ з епохи перської династії Ахеменідів заплачено 62 тисячі фунтів стерлінгів, за партитуру опери “Фауст” — 680 тисяч франків. Товстосуми змагаються… Порівняно з 1946 роком, ціни на західному мистецькому ринку зросли більш як на тисячу процентів!

Продані снобам шедеври часто втрачаються для всіх, потрапляють у справжню неволю, стають недоступними.

Ось уже кілька років сховані в підвалах 620 погрудь і статуй, які оздоблювали колись палаци імператорів Константіна і Юстініана. Вони — власність титулованої особи на ймення Алессандро Торлоні. І дістались йому у спадок від діда, який свої прибутки з банківських операцій витрачав на закупівлю творів мистецтва. Так виникла рідкісна колекція. Як твердять знавці, там є експонати цінніші за ті, що зберігаються у ватіканських та італійських музеях.

Але теперішній власник розпорядився закрити свій приватний музей, надумавши переробити його в прибутковий дім з кімнатами на винайм. Італійське міністерство культури спробувало було протестувати через суд, але зазнало поразки…

Якось французький журнал “Аматюр де арт” провів серед тисячі осіб анкетування, запитуючи їх про мотиви колекціонування мистецьких творів. Опитуваними були збирачі з посередніми фінансовими можливостями.

Аж сорок три проценти анкетованих заявили, що прагнуть у такий спосіб надійно убезпечити свої статки. Їх не цікавив художній рівень майстра чи навіть його ім’я, не цікавила історія твору.

цей вислів неначе перегукується з іншим — “всесвітнє панування”. Адже загарбники, плюндруючи чужі країни, ніколи не гребували мистецькими надбаннями завойованих народів.

Організоване пограбування творів мистецтва вели під час своїх походів шведи. З Праги вони вивезли, наприклад, відоме на всю Європу зібрання імператора Рудольфа II — книги і рукописи, меблі, картини, скульптури, природничі колекції…

Широкі акції по вивезенню чужих мистецьких скарбів здійснював Наполеон Бонапарт, якого в походах завжди супроводжував спеціальний “штаб” експертів. Та імператор і сам прилучався до відбору цінностей. Так, у Венеції йому сподобалися скульптурні зображення коней, що прикрашали базиліку святого Марка, у Флоренції — Венера Медицейська. У договорах, що підписувалися після загарбання тієї чи іншої країни, перераховувалися мистецькі твори, які необхідно було передати імператорові.

Наполеон не пощадив навіть апостольської столиці — Ватікану. Ось рядки з болонського трактату від 26 липня 1796 року:

“…Папа видасть Французькій республіці сто картин, бюстів, ваз або статуй згідно з вибором комісарів, яких буде послано до Рима; серед тих предметів мають бути зокрема бронзовий бюст Юнія Брута і мармуровий бюст Марка Брута, а також п’ятсот рукописів, згідно з вибором тих же комісарів”.

Під час єгипетського походу Бонапарт уже не церемонився й обходився без усіляких там трактатів. А пізніше він зажадав “дарів” навіть од свого союзника — Польщі, його дорадник у справах мистецтв Денон прибув до Варшави із “скромним особистим проханням імператора” й вибрав та вивіз із Варшавського замку п’ять картин Каналетті й Баччіареллі…

Британський музей — на першому місці в лондонських путівниках для іноземних туристів. Адже тут зібрано воістину виняткові твори мистецтв. Та не всі відвідувачі музею, звичайно, знають, що більшість експонатів — трофеї піратських набігів англійських колонізаторів.

Часом це стає причиною міжнародних скандалів. Черговий спалахнув восени 1983 року: уряд Греції звернувся до офіційного Лондона з рішучою вимогою повернути вивезені в бандитський спосіб мистецькі скарби країни, які експонувалися в Британському музеї. Йшлося про скульптурні групи відомого грецького храму Парфенона, викрадені англійцями з древньої Еллади наприкінці позаминулого століття.

Щоправда, самі англійці тоді охрестили цей розбій “операцією по врятуванню творів мистецтв”. Роль головного “мецената” грав лорд Ельджин, тодішній посол Британії в Туреччині. Викрадені статуї