Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Анатолій Заблоцький

Інша група фальсифікаторів, у Флоренції, діяла ще спритніше. Натхненником її був Умберто Ломбарді, художник, колишній директор картинної галереї, відома у флорентійському митецькому світі особа. Під час обшуку на його віллі знайшли багато підрамників з натягнутим полотном. На зворотному боці кожного було приклеєне офіційне підтвердження автентичності ще неіснуючого твору, скріплене печаткою нотаріуса.

Справжньою “зіркою” цієї зграї був такий собі Ренато Перетті, художник-невдаха, котрий у кращі свої часи міг протягом однієї ночі намалювати картину.

Найчастіше флорентійська “фабрика” пускала в хід винайдений її ж шефом так званий метод подвійного полотна. На чисте полотно натягувалася оригінальна картина, запрошувався її автор і в присутності нотаріуса свідчив, що це його робота. На звороті підрамника з’являлася офіційна печатка і, коли автор з нотаріусом залишали майстерню, верхнє полотно знімалось, і за роботу брався імітатор. Саме в такий спосіб засвідчив своє авторство на ряді фальшивок і вже згадуваний Чіріко.

Долари, франки, марки, ліри, золоті таланти, Гвінеї, піастри, гульдени… Як часто, на жаль, вони визначають долю витворів мистецтва, їхніх творців. Та хоч би в які б мільйони оцінювали “Джоконду” — заворожує вона нас не тому. Вона чаруватиме й наших далеких нащадків, бо мистецтво визнає одну владу — владу законів прекрасного.

За щербатим серпом мису, що закінчувався низкою лобатих валунів, гуркотів прибій. Після кожного удару хвилі у повітря здіймалося клоччя синювато-білої піни. Відступаючи, вода шипіла і розлючено тягла у вир чорні коси водоростей та відполіровану гальку.

У паузах між гарматними ударами хвиль лунали панічні крики чайок. Птахи висіли над водою, немов припнуті на невидимій волосині, і стрімголов падали до землі, коли море викидало на берег дрібну рибу.

Але тут, у бухті, було тихо. Вапнякові скелі здіймалися над водою, неначе скам’янілі вітрила. Легенькі хвильки ганяли по дну лагідні сонячні полиски, які висвічували то кущ водоростей, то перламутрові черепашки, то вгрузлу в пісок бляшанку.

Павло надів ласти і, ступаючи задом наперед, зайшов у воду.

Пливти недалеко. За скелею Чернець, що настовбурчилася біля входу до бухти, лежить на дні таємниче судно. З поверхні можна помітити частину його борту, оброслого мідіями. Пробоїна з рваними краями манить зазирнути; що там, у моторошних надрах?

Учора вони спорожнили останню банку тушкованої свинини. Петро-перший (його звуть так, аби не сплутати з іншим Петром-другим) похмуро сказав:

— Треба закруглятися. Без повітряних балонів тут нічого не вдієш. Та й харчів уже катма…

Багаття догоріло. Під попелом ледь мерехтіли останні жаринки. Та й то, коли з моря тягло вітерцем.

Петро-другий зосереджено затягнувся. Вогник сигарети висвітив його ніс і ріденьку борідку.

— Маєш рацію…

На південь від бухти загриміло. Стрепенулася, зашуміла над урвищем ліщина.

— А якщо все-таки спробувати, — подав голос Павло, третій учасник цієї невеличкої пошукової експедиції. — Я заглядав у ту дірку. Там щось блищить. Ніби якісь прилади…

Петро-другий кинув недопалок на гальку. Спалахнув фейєрверк іскор.

— Спробувати? На одному вдихові? Не мели дурниць. Краще скажи, чи буде вночі гроза…

Павло лежав горілиць. Ще теплі після спеки камінчики муляли йому худі плечі. У небі тремтіли зорі. Дрібно-дрібно, мов згасаючі електричні лампочки.

— Грози не буде. Можеш спати спокійно. А я завтра все-таки спробую…

Діставшись скелі, Павло трохи потримався за гострий виступ, щоб спочити. Намагався як слід надихатися. Десь він вичитав, що після такої процедури легені краще витримують кисневе голодування.

Над Ченцем у збляклому від спеки небі стояли дві хмаринки. Павло подумав: неначе повітряні кульки. Поруч з ними у недосяжній високості танула мережка від реактивного літака.

Павло набрав ущерть повітря і рішуче відштовхнувся від скелі.

Підводний світ насувався на нього пульсуючими парасольками медуз, притиснутими течією до дна водоростями. Здавалося, що у голові в нього напнуто струну. І дзвенить вона тонко-тонко.

Ось вона, пробоїна! Метал холодний і слизький. Він обріс чимось, схожим на жабуриння.

Павло заплив усередину. Що ж воно так блищало? Карафка! Найсправжнісінька карафка. Спокійно собі стоїть на полиці. Ніби це не каюта затонулого судна, а хатня комірчина.

Щоб дістати карафку, Павло вхопився за металевий ящик і відчув під рукою якийсь осколок. Засунув знахідку за пояс плавок. До карафки йому не дотягнутися: скроні мов лещатами стиснуті. В голові вже не бринить, а ніби телеграфні дроти гудуть. І кожна клітина тіла волає: — повітря, повітря, повітря…

Скоріше на поверхню!

Та що це? Пробоїна зникла за пеленою зрушеного мулу… Як тепер вибратися звідси? Чи є на світі щось дикіше, безглуздіше — загинути за два кроки від товаришів.

Дихнути!.. Голова от-от розколеться… Перед очима спалахують безліч жовтих кіл. Вони звужуються, звужуються, перетворюючись на розпечену трубу. Якийсь ще непаралізований мозковий центр, якийсь нерв чи що там рантом проколов плівку забуття наказом: “Спливати! Просто вгору!”

Свідомість (далеке-далеке плюскотіння води) повернулася до Павла від тупого удару по голові. Він раптом відчув, що… дихає. Так, так — дихає! Отже — живе!

У легені вливалося щось пекуче, гірке, мов бензин. І він здогадався — його врятував повітряний карман, що утворився ще тоді, як затонуло це судно. Павло дихав ядучою сумішшю бензинових випарів і підводної гнилизни. Звідкись збоку сюди навіть проникало каламутне світло.

Мозок працював спокійно і чітко. Немов холодна, байдужа до всього на світі електронна машина. З якихось закапелків пам’яті зринуло: якщо в лабіринті триматися одного боку, зрештою кудись виберешся. І він почав просуватися попід лівою стіною.

Коли Павло нарешті випірнув, його годинник показував рівно одинадцяту. Отже, все тривало шість хвилин.

Біле сонце кришилося на гребінцях дрібних хвильок. У небі так само висіли дві пухнасті хмаринки. Тільки слід від реактивного літака вже пропав.

Петро-перший, примостившись на кам’яній брилі, лагодив водолазну амуніцію. Петра-другого не було. Либонь, побіг до струмка по воду.

— Ось, — показав йому Павло, — знайшов на баржі. Петро-перший пильно оглянув знахідку.

З-під сольових наростів подекуди виступала червона емаль.

— Ну, ти молоток…

І раптом глянув на Павла так, неначе бачив його вперше.

— Та ти… сивий…

Коли хлопці дістали кисневі балони і обстежили затонуле судно, виявилося, що то був воєнний корабель.

Стояв спекотний сухий липень. Скелі розжарювалися, мов чавунні плити. Вода була тепла, ніби чай. Навіть на глибині. Вдалині повільно й величаво пливли сліпучо-білі теплоходи.

Монітор лежав без найменшого крену. Проте палубних надбудов як не було. З-під глейкого намулу стирчали уламки труб, гільзи, снаряди. Скручені вибухом панцерні листи обросли бородами водоростей. У чорні отвори ілюмінаторів запливали табунці