Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Роберт Шеклі
Фортеця в Агрі видається ще величнішою. У товщі надмірних, що тиснуть, як лихий сон, бастіонів з багряного піщаника приховані мармурові ажурні покої, навіси, молитовні; витончена восьмикутна альтанка, з якої старий шах Джахан, ув’язнений власним сином, дивився крізь вигин річки Джамни на мавзолей коханої дружини Мумтаз — Тадж-Махал… Безглузда міць, дивовижне марнування людських сил і життя…
На обпаленому, безводному плоскогір’ї — найвеличніший та найзлочинніший пам’ятник шахському самовладдю, мертве місто Фатіхпур-Сікрі. Великий Акбар звелів створити тут, у кам’яній пустелі, нову столицю, індійський Санкт-Петербург. І ось, знову ж таки на людських кістках, були споруджені величезні стіни з з тридцятиметровою брамою, сотні веж та вежок з ювелірним різьбленням на камені, басейни, гарем на п’ять тисяч наложниць, біломармурова мечеть-усипальня пророка Селима з перламутровою гробницею. Але пішла вода з гірського озера, і Фатіхпур-Сікрі вмер…
Так ось що споконвічно споріднювало Індію та Русь; ось що знаменували арійські чорнобривці в аеропорту! Багатонаціональне місиво на величезному просторі; ідеологія великої імперії, що неминуче породжувала необхідність у підкоренні земель, в міцній владі над ними; рабство мільйонів, яке перетворило працю на пекельну повинність, а отже, відбило бажання до праці; зубожіння народу й “божественні” примхи царів, архітектурні фантазії, котрі вщент знекровили країну.
В Індії багатовікове рабство та масове зубожіння спричинили загальне прагнення до того, щоб піти з реальності.
…Неподалік від найцивілізованішого із побачених мною індійських міст, найбільш “англійського” Бомбея, в брудній затоці, де на якомусь острівці бовванів бетонний ковпак атомної електростанції, побудованої — о радість! — за допомогою Радянського Союзу, лежить острів Елефанта. Так назвали його конкістадори-португальці через схожість із сплячим слоном. Мангрові зарості на мілководді, блискуче віялове листя на схилах — просто диво-острів із легенд про Синдбада-мореплавця. (“Синдбад” — означає приблизно “той, що плавав до Індії”). Височезні сходи ведуть на вершину гори, по боках — лотки з дешевими дрібничками для нас і сандаловими шедеврами для багатих західних туристів; тут же виставлені одержані шляхом “чейндж” флакони “Шипру”, “Тройного”, пачки “Столичних” та “Експресу”… І сміх і гріх!
А над усім цим, — неймовірне, приголомшливе… Печерний храм шіваїтів (6–7 століття). В нас у цей час анти воювали з аварами, а тут вправні майстри вирізьблювали в суцільній червоно-брунатній скелі сцени із життя Шіви, величезні, значно більші за зріст людини рельєфи і статуї.
Вражає гігантська триголова скульптура “Махешмурти Шіва”: по інших португальські варвари стріляли з гармат, а ця лишилась неушкодженою. Мене ж вона вразила подвійно, бо, стоячи перед нею, я, здається, осягнув таємницю індуїстського світовідчуття. Вусата чоловіча голова ліворуч символізує діяльне начало. Для Шіви діяти — означає руйнувати старі світи, тому в цьому обличчі є щось зловісне. Центральний лик цілковито спокійний, опущені важкі повіки. Це — самоспоглядання. І, врешті, голова праворуч втілює в собі насолоду, повне вдоволення. Воно набуте після буревію руйнівних пристрастей, після глибинного занурення в себе. Мета, якої прагнуть і люди, і боги… Отож, права іпостась — жіноча. Жінка, напівзаплющивши очі, вдихає пахощі квітки лотоса. Що ж, зазнаючи насолоди так повно, не дивина втратити збуджуюче чоловіче начало…
Лотос, подумав я. Ось у чому сіль! Лотофаги Гомера, які жили в безмежному солодкому забутті від медяних плодів лотоса, частують своєю підступною стравою супутників Одіссея, і ті забувають батьківщину, близьких… Чи не до Індії занесло корабель хитромудрого царя Ітаки? У справжньому, не казковому лотосі немає наркотичних речовин. А втім, його паростки бувають отруйні, і хтозна як могли використовувати цю отруту стародавні чаклуни. Зрештою, із пупка деміурга Вішну виростає космічний лотос, на котрому поважно сидить “лотосонароджений” Брахма, а кожна пелюстка дає початок річкам, горам, материкам…
І тут, у храмі Елефанти, вже на іншій стіні я побачив рельєф: “Йогишвара Шіва”, йог — верховне божество, спочиває в позі лотоса на оній же квітці, а навкруги клубочаться боги, генії, апсари… Міріади світів, безліч чудових створінь, що виростають із тіла під час медитації, — чи не дивовижні марення наркомана під дією ЛСД? Йога, через ступені управління власним тілом та обміном речовин, дарує автономію, відмежованість від навколишнього середовища — в ім’я чого? Наступний крок — самовільно збуджувальні галюцинації. Мальовничі видіння, котрі у нас багато хто насправді має за “перехід у витончені світи”. Бідняк стає багатшим і щасливішим за раджу, його оточує несказанна розкіш, пестять небесні діви…
Тільки в країні кричущого убозтва та закарбованого в генах білкового голоду могли виникнути і заборона на вживання м’яса, і священство голих аскетів-садху, і — головне! — культура свідомого самозанурення в ейфорію. Іранці були простіші і користувались рослинним наркотиком — сомою. Тут — перетворення власного мозку на машину для виготовлення феєрій. До речі, він здатен продукувати речовини, схожі за своїм складом на морфій. Йога цей процес “індустріально опанувала”…
Ні, певно, не в хімії лотоса справа. Це лише гарний та ніжний символ світу ілюзій. А отже, — коли припустити, що Одіссей плавав до Індії, — тверезі елліни спрощено витлумачили оповідь мандрівника про теплу країну забуття…
…В бідній селянській Русі, в келіях схимників старці на власні очі бачили квітучий вертоград Господній. Вони також були дітьми й онуками мужиків-страдників — православні святителі!..
Сучасні індійці, навіть вельми далекі від йоги, цілком успадкували культуру ейфорії. Вона розчинена в національному кінематографі. Чотирнадцять кіностудій у самому лише Мадрасі! А загалом у країні випускається щорічно сімсот (!) ігрових кінострічок — з гарними відгодованими акторками, з величезною кількістю квітів та пишних інтер’єрів, з піснями й танцями, щасливим коханням та повчальною індуїстською мораллю. Відхилення від стандарту трапляється нечасто. Робітник-поденник, вуличний “комерсант”, безпритульний жебрак — усі вони довго складають дрібні монети, аби одного дня зайняти місце перед величезним кольоровим екраном і безоглядно зануритись у той світ, лагідний і щедрий. Міста виповнені яскравою, позбавленою смаку кінорекламою, величезними фанерними постатями красунь,
