Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Роберт Шеклі
А тим часом на екрані хрестик-літачок впевнено наближається до суцільної горизонтальної лінії. То — екватор. Унизу під нами — протока, що з’єднує Яванське море з Південно-Китайським, праворуч — острови Суматра та Ява, ліворуч — острів Калімантан. Які назви, які паралелі й меридіани! Пригадуються книжки, прочитані в дитинстві: ті назви розбурхували уяву, кликали кудись далеко, до чогось незвіданого, таємничого, манливого…
Гострячок літака-хрестика от-от торкнеться заповітної лінії. Екватор я перетинатиму вперше в житті. Звичайно, моя сусідка також. Пригадую, як бучно відзначають на кораблях мить перетину екватора. Озираюсь довкола. Хтось спокійно посопує під рівне гудіння потужних двигунів, хтось читає, втупившись у книжку чи журнал, хтось, начепивши навушники й заплющивши очі, ритмічно погойдує головою в такт мелодії, що транслюється по внутрілітаковому радіозв’язку. Все так буденно, аж прикро. Начебто й не перелітаємо з Північної півкулі, де закінчується весна, в Південну, де закінчується осінь. Ми звикли до звичних змін: весна, літо, осінь, зима. А тут в одну мить потрапляємо з весни… в осінь. Гукаю готового до будь-яких прохань стюарда, прошу подати вина; і коли хрестик на екрані торкнувся носиком лінії екватора, ми з Ольгою привітали одне одного і цокнулися келихами. А всіх пасажирів екіпаж поздоровив по радіо. Та, крім нас двох, на це поздоровлення, здається, ніхто не зреагував, лише пасажир із переднього крісла пильно подивився в ілюмінатор, ніби хотів пересвідчитись, чи справді ми перетнули екватор.
Коли, пролетівши над п’ятим континентом із північного заходу на південний схід, ми благополучно приземлились у Сіднеї, моя сусідка щасливо всміхнулась і, закривши молитовник, мовила:
— От бачите, допомогло…
Збираючись у дорогу, я перебрав у пам’яті все, що знав про Австралію. Виявилося — дуже мало знав. Єдине, що зразу спадає на думку при згадці про Австралію, — це кенгуру та кролі. Кролі — з курйозної історії: завезені на п’ятий континент, вони так розплодилися, що мало не перетворили зелений оазис на піщану пустелю. З кролями австралійці, як ми знаємо, впоралися. Схоже, скоро “впораються” і з кенгуру. Не кожен тепер може побачити цю таку милу й таку миролюбну екзотичну тварину. За свідченням австралійської преси, їхня кількість катастрофічно зменшується: за останні п’ять років від тридцяти двох мільйонів дійшло до… восьми. Тож і не дивно, що протягом трьох тижнів мого перебування з Австралії я жодного разу не бачив живого кенгуру, хоч проїхав автомобілем із заходу на схід, від Аделаїди до Сіднея, десь близько двох тисяч кілометрів. Хіба що на придорожніх знаках: “Обережно — кенгуру!” Довірливі звірі часто виходять на світло фар і гинуть під колесами автомобілів.
Кенгуру — така ж емблема, талісман Австралії, як і кленовий лист — Канади. Зображення цієї тварини можна побачити на тисячах різноманітних сувенірів; намальовані червоні кенгуру також на хвостах літаків австралійської авіакомпанії “Квонтас”. Кенгуру зображений і на гербі держави: на екзотичній гілці дерева сидять один навпроти одного кенгуру та страус ему.
У тому, що в нас майже нічого не знають про Австралію, я переконався з тих одноманітних запитань, які мені ставили, коли повернувся: “А кенгуру бачив?”
Тим часом увесь тваринний і рослинний світ континенту для нас — суцільна дивовижа. В Австралії практично немає хижаків. Єдиного — собаку динго — завезли на материк люди. Зате, як ніде в світі, водяться райські птахи. А ще — чорні лебеді. Страуси ему. Дводишні риби неоцератод… В Австралії ні з чим не зрівнянний рослинний світ. До появи європейців дерева та кущі росли там переважно вічнозелені; найпопулярніші з них — евкаліпти, на півдні — пальми, папоротеві ліси. Європеєць, потрапивши до Австралії, не зміг би відрізнити тамтешню зиму від європейського літа десь у зоні помірного клімату. Я був у Австралії взимку, але вона доволі виразно нагадувала наше українське літо. Тепло, але не спекотно, зелено, сонячно. Ось тільки сонце, яке ранками сходить повільно і весь день до заходу не відривається від горизонту, ніби припнуте на короткому ланцюгу, та голі, безлисті дерева, що часом зустрічаються при дорозі, — свідчили про зиму. Ці дерева також завезли європейці, і вони, підвладні природному календареві, восени скидають листя і стоять серед вічнозелених своїх південних побратимів осиротіло, немов бідний родич в гостях у багатого.
Освоюючи континент, люди нищили дерева, і таки чимало їх винищили, тож тепер у країні починається зворотний процес: громадянським обов’язком кожного вважається посадити дерево. Примноження лісових багатств зведено в ранг державної політики. Як і збереження чистоти повітря, води, землі… Але про це — згодом.
Австралію відкрив голландський мореплавець В. Янц в 1606 році, а через тридцять шість років материк відвідав його земляк А.-Я. Тасман. Останньому поталанило більше: на його честь названо великий острів Тасманія, море, що відділяє Австралію від найпівденнішої країни світу Нової Зеландії, затоку, льодовик тощо.
З метою вивчення континенту Англія організувала кілька експедицій, зокрема У. Демплера в 1688 році та Дж. Кука в 1770 році, внаслідок чого Австралія стала англійською колонією. Першими поселенцями великого острова були… кримінальні злочинці, яких засилали з Англії на каторжні роботи. Згодом до них прилучилися й вислані з Англії революціонери та селяни, в яких відібрали землю. Ще згодом туди подалися шукачі золота. Останнім помітним переселенням був приїзд вигнанців з Європи, які після другої світової війни з різних причин не хотіли повертатися на рідну землю. Серед них були й українці.
Австралія пройшла типовий шлях від колонії до повної незалежності від Англії у своєму внутрішньо та зовнішньополітичному житті. Але, як і Канада, деякі інші колишні англійські колонії, Австралія залишилась у складі Співдружності, очолюваної Великобританією. Як і в Канаді, главою держави вважається англійська королева, яку представляє призначений нею, за рекомендаціею австралійського уряду, генерал-губернатор. Ще чим вирізняється Австралія, то це розвитком вівчарства, зокрема, виробництвом знаменитої тонкорунної вовни. Вівчарство почало культивуватися завдяки сприятливим кліматичним умовам ще на початку минулого століття і невдовзі завоювало найперші рубежі в світі, міцно утримуючи їх і дотепер. Та несподівано вівчарство стало найгострішою проблемою для австралійських фермерів; протягом останніх двох років вівчарі почали катастрофічно розорятись, а виробництво вовни знижуватись. Фермери вже банкрутують десятками тисяч. Дійшло до того, що вівцю, за яку раніше давали 35 доларів, стали продавати всього… за п’ять центів. Склади виповнені
