Загублений світ - Артур Конан Дойль

Завдання виявилося не таким вже й важким, хоча були хвилини, коли в мене волосся ворушилися на голові від страху. Першу половину підйому ми подолали зовсім просто, але далі стрімчак ставав усе крутішим, і останні п’ятдесят футів ми посувалися, чіпляючись руками і ногами за кожний виступ, за кожну тріщину в каменях. Ні я, ні професор Саммерлі не здолали б усього підйому, якщо б не Челленджер. Він перший добрався до вершини (дивно було бачити таку спритність у цій важкій людині) і прив’язав канат до стовбура великого дерева, що росло там. З його допомогою ми незабаром видерлися нагору по нерівній кам’яній стіні й опинилися на невеликій зарослій травою площадці футів двадцять п’ять у поперечнику. Це й була вершина стрімчака.

Трохи віддихавшись, я глянув назад і був уражений краєвидом, що відкрився переді мною. Здавалося, уся бразильська рівнина лежала перед нами, йдучи вдалину, у блакитнуватий серпанок, що застеляв обрій. Біля самих наших ніг починався положистий кам’янистий схил, порослий подекуди деревоподібною папороттю, а далі, за сідловиною пагорбів, чітко виступали жовто-зелені зарості бамбука, через які ми недавно пробиралися. Потім кущі і дерева густішали і, нарешті, зливалися в суцільну стіну джунглів, яка тяглася скільки сягало око і, напевно, ще на добрих дві тисячі миль у глиб країни.

Я все ще тішився цією чарівною панорамою, як раптом важка рука професора опустилася на моє плече.

— Дивіться сюди, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum![38] Прагніть вперед, до нашої славної мети!

Я перевів погляд на плато. Воно лежало на одному рівні з нами, і зелена облямівка чагарника з рідкими деревами була так близько від стрімчака, що я мимоволі засумнівався: невже вона дійсно недосяжна? На око ця прірва була не більше сорока футів у ширину, але чи не однаково — сорок футів чи чотириста? Я схопився за стовбур дерева і заглянув униз, у безодню. Там, на самому її дні, чорніли крихітні фігурки індіанців, що дивилися на нас. Обидві стіни — і стрімчака і гірського кряжа — були зовсім стрімкі.

— Цікава річ! — почувся позад мене скрипливий голос професора Саммерлі.

Я озирнувся і побачив, що він з величезною цікавістю розглядає дерево, яке утримувало мене над безоднею. У його гладкій корі і маленькому ребристому листі було щось страшенно знайоме.

— Та це ж бук! — вигукнув я.

— Цілком правильно, — підтвердив Саммерлі. — Наш земляк теж потрапив на чужину.

— Не тільки земляк, шановний сер, але й вірний союзник, якщо вже на те пішло, — сказав Челленджер. — Цей бук виявиться нашим рятівником.

— Міст! — крикнув лорд Джон. — Боже милостивий, міст!

— Правильно, друзі мої, міст! Недарма я вчора цілу годину ламав голову, все намагався знайти який-небудь вихід. Якщо наш юний друг пам’ятає, йому вже було сказано одного разу, що Джордж Едуард Челленджер почуває себе найкраще, коли його припирають до стіни. А вчора — ви, звичайно, цього не заперечуватимете — ми всі були приперті до стіни. Але там, де інтелект і воля діють вкупі, вихід завжди знайдеться. Через цю прірву треба перекинути міст. Ось він, перед вами!

Дійсно, блискуча думка! Дерево було не менше як шістдесят футів заввишки, і якщо воно ляже так, як треба, прірва буде перекрита. Готуючись до підйому, Челленджер захопив із собою сокиру. Тепер він простягнув її мені.

— У нашого юного друга принадна мускулатура. Він краще за всіх справиться із цим завданням. Проте, прошу вас, робіть тільки те, що вам буде сказано, і не намагайтеся обтяжувати свої мізки.

Йдучи за його вказівками, я зробив кілька карбів на дереві з таким розрахунком, щоб воно впало в потрібному напрямку. Завдання виявилося неважким, бо стовбур його сам по собі сильно хилився до плато. Потім я взявся за роботу всерйоз, чергуючись з лордом Джоном. Приблизно за годину пролунав голосний тріск, дерево захиталося і звалилося, потонувши верхівкою в кущах на протилежному боці прірви. Стовбур відкотився до самого краю площадки, і на одну страшну мить нам здалося, що дерево звалиться вниз. Але воно здригнулося за декілька дюймів від краю і зупинилося. Міст у Невідому країну було перекинуто!

Усі ми, не промовивши жодного слова, потисли руку професорові Челленджеру, а він зняв свого солом’яного капелюха і низько вклонився кожному з нас.

— Мені належить честь першим ступити на землю Невідомої країни, — сказав він. — Не сумніваюся, що художники майбутнього відіб’ють цю історичну хвилину на своїх полотнах.

Він вже підійшов до краю прірви, як раптом лорд Джон схопив його за куртку.

— Дорогий професоре, — сказав він, — я в жодному разі не допущу цього.

— Тобто як, сер! — Голова Челленджера відкинулася назад, борода піднялася догори.

— В усьому, що стосується науки, я визнаю вашу першість, тому що ви вчений. Але це моя справа, так що будьте ласкаві слухатися мене.

— Як це «ваша справа», сер?

— У кожного з нас є своє ремесло, і моє ремесло солдатське. Наскільки я розумію, ми збираємося вторгнутися в незвідану країну, може, битком набиту ворогами. Трошки здорового глузду і витримки. Я не звик діяти на відчай душі.

Доводи лорда Джона були настільки переконливі, що сперечатися з ним не доводилося. Челленджер підвів голову і знизав плечима.

— Добре, сер, що ж ви пропонуєте?

— Хто знає, може, у цих кущах причаїлося плем’я канібалів, яким зараз саме час поснідати? — сказав лорд Джон, дивлячись через міст на скелі. — Потрапимо в киплячий казан, тоді пізно буде роздумувати. Тому давайте сподіватися, що нічого поганого нас не очікує, але діятимемо про всяк випадок з обачністю. Ми з Мелоуном спустимося вниз, візьмемо всі чотири гвинтівки і повернемося назад з обома метисами. Потім один з нас під прикриттям гвинтівок перейде на той бік, і якщо усе минеться благополучно, тоді за ним підуть й інші.

Челленджер сів на пеньок зрубаного дерева і застогнав з нетерпіння, але ми із Саммерлі одностайно підтримали лорда Джона, вважаючи, що, коли справа доходить до практики, право керівництва має належати йому. Підніматися стрімчаком тепер було набагато легше, тому що в найважкому місці нам допомагав канат.

Через годину ми з’явилися назад із гвинтівками і дробовиком. Метиси, за розпорядженням лорда Джона, перенесли наверх мішок з їстівними припасами на той випадок, якщо наша перша вилазка в Невідому країну затягнеться. Патрони були у кожного при собі.

— Ну, Челленджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим… — сказав