Загублений світ - Артур Конан Дойль
— Професоре Челленджере, — урочистим, тремтячим від хвилювання голосом промовив він, — я повинний вибачитися перед вами. Я помилявся, сер, але сподіваюся, що ви не будете мені докоряти.
Це було добре сказано, і обидва наших учених вперше обмінялися рукостисканням. От що дало нам безпосереднє знайомство з птеродактилем! Не шкода було поступитися вечерею заради примирення таких людей.
Але якщо плато і населяють доісторичні тварини, то їх, очевидно, не так уже й багато, тому що в наступні три дні нам нічого такого не трапилося. Весь цей час ми йшли вздовж північної і східної стін плато голою, гнітюче суворою місцевістю. Спочатку це була кам’яниста пустеля, потім сумовиті болота, багаті на диких птахів. Ці місця зовсім неприступні, і, якщо б не вузька крайка поруч самого підніжжя скель, нам довелося б повертати назад.
Скільки разів ми поринали до пояса в рідкий кисіль напівтропічних боліт! Але що було гірше за все — це яракаки, найбільш отруйні і злі змії Південної Америки, якими ці болота так і кишіли. Вони полчищами виповзали зі смердючої драговини і кидалися нам услід. Нас рятували тільки гвинтівки, які ми завжди тримали напоготові. Я, ймовірно, довіку не позбавлюся страшного спогаду про одну лійкоподібну западину в трясовині, порослу сіро-зеленим лишайником. Там було гніздо цих гадів, укоси западини кишіли ними, і вони негайно ж кинулися в наш бік, тому що яракака тим і знаменита, що варто їй тільки угледіти людину, як вона негайно кидається на неї. Усіх змій не можна було перестріляти, ми кинулися навтьоки і бігли доти, поки не вибилися із сил. Зупинившись, я озирнувся і побачив, як наші страшні переслідувачі звивалися серед очеретів, не бажаючи припиняти погоню, і цього видовища мені ніколи не забути. На карті, що ми креслимо, це місце так і буде названо: Зміїне болото.
Зі східного боку плато скелі були вже не червоного, а темно-шоколадного кольору, рослинність, що облямовує їхні вершини, помітно зріділа, але, незважаючи на те, що загальний рівень гірського кряжа знизився до трьохсот-чотирьохсот футів, нам і тут не вдалося знайти місце для підйому. Скелі, мабуть, стали навіть ще стрімкіші, ніж там, де ми почали свій обхід. Про цілковиту неприступність їх можна судити з прикладеного знімка, зробленого з боку кам’янистої пустелі.
— Але ж дощова вода мусить якось збігати вниз, — сказав я, коли ми обговорювали, що нам почати далі. — Виходить, на схилах не може не бути вимоїн.
— У нашого юного друга бувають іноді проблиски здорового глузду, — відповів професор Челленджер, поплескавши мене по плечу.
— Дощова вода повинна кудись подітися, — повторив я.
— Ні, яка в нього хватка! Який тверезий розум! Біда лише в тому, що ми навіч переконалися у відсутності таких вимоїн.
— Тоді куди ж вона дівається? — не здавався я.
— Очевидно, затримується десь всередині, оскільки стоків немає.
— Виходить, у центрі плато є озеро?
— Думаю, що так.
— І, цілком ймовірно, воно утворилося на місці старого кратера, — сказав Саммерлі. — Формація цього кряжа явно вулканічного походження. У будь-якому разі я схильний думати, що поверхня плато має ухил до центра, а там існує резервуар, вода з якого стікає яким-небудь підземним шляхом у Зміїне болото.
— Або випаровується, що теж сприяє збереженню належного рівня, — зауважив Челленджер, після чого обидва вчених мужі, за своїм звичаєм, розпочали наукову суперечку, що для нас, непосвячених, була воістину китайською грамотою.
На шостий день ми закінчили обхід гірського кряжа і повернулися до своєї колишньої стоянки біля пірамідального стрімчака. Повернулися обтяжені, тому що обхід остаточно переконав нас, що навіть найспритніші і найдужчі не зможуть піднятися на це плато. Через ущелину, до якої вели вказівні стрілки Мепл-Уайта і якою він, очевидно, сам скористався, тепер пройти було неможливо.
Що ж нам залишалося робити? Провізії і того, що ми здобували полюванням, у нас було цілком достатньо, але ж настане день, коли запаси треба буде поповнити. За два місяці почнуться дощі, і тоді в таборі не всидиш. Ці скелі твердіші від мармуру, у нас не вистачить ні часу, ні сил, щоб висікти стежину на таку висоту. Тому немає нічого дивного, що весь той вечір ми похмуро поглядали один на одного і, нарешті, не витрачаючи зайвих слів, залізли під ковдри. Перед тим як заснути, я ще помилувався на таку картину: Челленджер, наче величезна жаба, сидів навпочіпки коло багаття, підперши руками свою масивну голову, і, очевидно, був так занурений у міркування, що навіть не відгукнувся на моє «добраніч».
Але вранці перед нами постав зовсім інший Челленджер. Цей Челленджер, очевидно, був у захваті від власної персони і усією своєю істотою випромінював самовдоволення. За сніданком він раз у раз поглядав на нас з удаваною скромністю, начебто говорячи: «Усі ваші похвали мною заслужені, я це знаю, але благаю вас, не змушуйте мене червоніти від ніяковості!» Борода в нього так і стовбурчилася, груди були випнуті вперед, права рука закладена за обшлаг куртки. Таким він, імовірно, бачив себе на одному з п’єдесталів Трафальгар-скверу, ще не зайнятому черговим лондонським пугалом.
— Еврика! — крикнув, нарешті, Челленджер, блиснувши зубами крізь бороду. — Джентльмени, ви можете поздоровити мене, а я можу поздоровити усіх вас. Задачу розв’язано!
— Ви знайшли, звідки можна піднятися на плато?
— Насмілююся так думати.
— Звідки ж?
Замість відповіді Челленджер показав на пірамідальний стрімчак, що піднімався праворуч від нашої стоянки. Фізіономії в нас видовжилися — принаймні за свою ручаюся. Зі слів Челленджера ми знали, що на цей стрімчак можна піднятися. Але ж між ним і плато лежить бездонна прірва!
— Нам ніяк не перебратися через неї, — ледве вимовив я.
— На вершину ми так або інакше піднімемося, — сказав він. — А там подивимося, може, я зумію вам довести, що моя винахідливість не має кінця.
Після сніданку ми розв’язали тюк, у якому наш керівник тримав усі свої альпіністські пристрої. Звідти були витягнуті залізні кішки, скоби і міцний, легкий канат довжиною в півтораста футів. Лорд Джон був досвідчений альпініст, Саммерлі теж
