Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Хто спроможеться намацати шлях у цьому розгалуженому лабіринті абревіатур, стрілочок суцільних і пунктирних, великих і малих квадратиків, надрукованих і завчених імен? Тільки не Ернест Пудинг — це для Нових Хлопців із зеленими вусиками, що вловлюють поживні еманації влади, тямлять на американській політиці (знають різницю між «новокурсистами» з УВІ та грошовитими республіканцями зі Сходу, що обстоюють ОСС), у мізках зберігають досьє про потаємні риси, вразливі сторони, застільні звички, ерогенні зони всіх і вся, хто коли-небудь може знадобитися.
Ернеста Пудинга привчили вірити в буквальний Ланцюжок Підпорядкування, як священники минулих століть вірили у Ланцюжок Буття. Його бентежить новітня геометрія. Найбільшого успіху на полі бою він домігся 1917-го, у місиві загазованого армагеддону Іпрського виступу, де генерал відвоював клин нічийної землі завглибшки ярдів 40, не більше, поклавши при цьому лише 70 відсотків особового складу підрозділу. Десь на початку Великої Депресії його випровадили на пенсію, і він засів у кабінеті порожнього будинку в Девоні в оточенні світлин давніх друзів — усі намагались не зустрічатися із ним поглядом, — аби натхненно поринути в дослідження ймовірностей, улюблене заняття відставних армійських офіцерів.
Він вирішив зосередитися на європейському балансі сил, через брак якого сам колись постраждав без найменшої надії отямитися, посеред фламандського жахіття. Взявся до написання велетенського трактату під назвою «Що може відбутися в європейській політиці». Почав він, природно, з Англії. Бригадир писав так: «По-перше, Берешит[104], Ремсі Макдональд[105] може померти». До того часу, коли йому вдалося здолати партійні погодження і можливі перестановки у кабінетах, Ремсі Макдональд таки помер. — Ніяк не встигну, — бурмотів Бригадир щодня, беручись до роботи, — все змінюється просто на ходу, землю з-під ніг вибивають. Закручено, дуже закручено.
Коли зміни дійшли до падіння німецьких бомб на Англію, Бригадир Пудинг облишив це захоплення і знову запропонував свої послуги країні. Якби він тоді знав, що це означатиме «Білу візитацію»… розумієте, не те щоб він чекав бойового призначення, але ж начебто йшлося про розвідувальну роботу? А натомість — занедбаний госпіталь для схиблених, два-три психи про всяк випадок, величезна зграя крадених псів, ватаги медіумів, водевільних блазнів, радистів, куеїстів[106], успенсківців, скіннеритів[107], шанувальників лоботомії, фанатів Дейла Карнеґі, — вибухнула війна, що поглинула усі їхні ідеї-фікс і манії, приречені — якби мир був тривкішим — на провали різної глибини, але сьогодні їхні надії пов’язані з генералом Пудингом і можливістю фінансування, яких Довоєння, ця недорозвинута провінція, не давала. У відповідь Пудингові лишалося тільки напускати на себе таку собі старозавітність під час спілкування з усіма, включаючи собак, і потайки дивуватися й перейматися з приводу, на його думку, зради у найвищих ешелонах Командування.
Світло просотується крізь сито снігу у безліч шибок високих вікон, день похмурий, лишень тут і там у брунатних кабінетах горить світло. Молодший офіцерський склад шифрує, піддослідні із зав’язаними очима озвучують здогади щодо карт Зенера у приховані мікрофони:
— Хвилясті лінії… Хвилясті лінії… Хрест… Зірка…
А хтось із Відділу Псі занотовує за ними під гучномовцем у промерзлому цоколі. Секретарки у вовняних шалях і ґумових калошах трусяться від зимового холоду, що проникає крізь міріади тріщин божевільні, клавіші друкмашинок клацають, наче перлові зубки. Мод Чілкс, яка ззаду нагадує Марго Асквіт[108] на світлині Сесіла Бітона[109], сидить і мріє про філіжанку чаю з булочкою.
Крадені пси у крилі ГАД сплять, чухаються, згадують примарні запахи людей, котрі, можливо, їх любили, слухають, не пускаючи слини до осциляторів і метрономів Неда Пойтсмена. Опущені жалюзі пропускають знадвору лише слабеньке світло, лаборанти пораються за товстим оглядовим вікном, однак їхні халати, за склом зеленкувато-підводні, тріпочуть дедалі повільніше, невиразніше… Все поринає в заціпеніння чи то у ватяну імлу. Метроном на 80 розсипає дерев’яний стукіт, а собака Ваня, припнутий до оглядового столу, пускає слину. Всі інші звуки суворо приглушуються: у кімнатах балки, на яких стоїть лабораторія, привалені, засипані піском і мішками, соломою, мундирами мерців заповнені порожнини між безоких стін… де сиділи місцеві божевільні, супилися, вдихали звеселяючий азот, хихотіли, ридали при переході з мі-мажорного акорду на соль-дієз-мінорний, нині кубічні пустки, піщані кімнати, і тут, у лабораторії, за залізними дверима, герметично зачиненими, панує метроном.
Протока підщелепної залози собаки Вані вже давно виведена назовні крізь розтин на підборідді й пришита, слина стікає у лійку, припасовану, як і належить, помаранчевою Павловською Замазкою з каніфолі, оксиду заліза й воску. Помпа викачує секрецію блискучим трубопроводом, і вона витісняє стовпчик ясно-червоного мастила, що рухається праворуч уздовж шкали, розміченої «краплями» — умовна одиниця, ймовірно, геть не рівня тим краплям, що насправді падали 1905-го в Санкт-Петербурзі. Проте кількість крапель — для цієї лабораторії, для собаки Вані та для метронома на 80 — щоразу передбачуване.
Тепер, коли собака Ваня перейшов у «зрівняльну», першу з перехідних фаз, між ним та зовнішнім світом натягується ледь помітна плівка. «Всередині» й «зовні» залишаються незмінними, однак те, що перебуває на межі, себто кора мозку собаки Вані, змінюється, і саме це в перехідних фазах насправді гідне уваги. Вже не важить гучність цокання метронома. Посилення подразника тепер не викликає посилення реакції. Витікає та падає та сама кількість крапель. Метроном переставляють у дальній куток цієї приглушеної кімнати, у ящик, ховають під подушку з машинною вишивкою «Спогади про Брайтон», а виділення слини не слабне… відтак метроном цокає в мікрофон з підсилювачем, кожне цокання криком сповнює кімнату, але слинотеча не посилюється. Щоразу прозора слина проштовхує червоний стовпчик до тієї самої позначки тієї самої кількості крапель…
Веблі Сільвернейл і Ролло Ґроуст більярдними кулями мандрують коридорами, закочуються до чужих кабінетів, шукаючи, де б це його розжитися придатними до розкурювання недопалками. Загалом, кабінети зараз порожні: весь персонал, якому вистачає терпцю чи то мазохізму, відбуває ритуал у товаристві нетвердого на ногах Бригадира.
— У діда не-має ані
