Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Голос: Хлопчака загребли. Та й мене ви знаєте, Слотропе. Пригадайте: Я — Ніколи.
Слотроп (придивляючись): Ти, Ніколи? (пауза) І ніяк — Кеношу, хлопчак?
□□□□□□□
«Криптосім» — патентований різновид стабілізованого тирозину, розроблений «IG Farben» за контрактом на дослідження з OKW[89]. Додається активуючий агент, який за наявності певного, до цього дня (1934) не виявленого, компоненту сім’яної рідини сприяє перетворенню тирозину на шкірний пігмент, або ж меланін. Без сім’яної рідини «Криптосім» лишається невидимим. Жоден з відомих реагентів серед доступних оперативникам у польових умовах не перетворює «Криптосім» на видимий меланін. У криптографічному застосуванні рекомендовано разом із повідомленням передавати стимулятор, який імовірно викличе ерекцію та еякуляцію. Дуже помічним буде докладне вивчення психосексуального профілю одержувача.
Проф., д-р Ласло Джемф, «Криптосім» (рекламна брошура), «Agfa», Берлін, 1934.
Малюнок на цупкому кремовому папері, згори чорний напис «GEHEIME KOMMANDOSACHE[90]», зроблений пером і тушшю, виконаний досить точно, частково у стилі фон Байроса[91] чи Бердслі[92]. Жінка — викапана Скорпія Моссмун. Кімната, про яку вони говорили, але ніколи не бачили, кімната, де хотіли б колись оселитися, западина басейну, шовкова завіса спадає зі стелі — просто знімальний майданчик Де Мілля[93], блискучі від оливи граційні дівулі-прислужниці, вгорі — натяк на полуденне світло, Скорпія розляглася серед пухких подушок, на ній лише пояс із фламандським мереживом, темні панчохи й туфлі, він часто цим марив, але ніколи…
Ні, звісно, він їй і слова не сказав. Нікому ані словечка. Як у кожного юнака, що виростає в Англії, він має стояк — умовний рефлекс на певні фетиші, а відтак сором — умовний рефлекс через нові рефлекси. Хіба може бути у якомусь досьє, чи можливо, аби Вони (Вони?) якось наловчилися відстежувати все, що він бачив і читав від самої статевої зрілості… а звідки ще Їм знати?
— Тс-с, — шепоче вона. Пальцями легенько погладжує довгі оливкові стегна, вище мережива набрякають голі груди. Обличчя звернене до стелі, та очі не відриваються од Піратових, довгі, примружені від хіті, між довгих вій блимають дві цятки світла… — Я його кину. Ми приїдемо сюди й почнемо жити. Будемо вічно кохатися. Я — твоя, я віддавна це знаю… — Язик облизує загострені зубки. Кошлата потка у плямі світла, і в роті присмак, який він знову відчує…
Коротше, Пірат ледь устигає витягти зі штанів прутень, перш ніж усе довкола обвафлити, але таки приберіг краплину сперми — вистачить, щоб витерти чистим клаптиком, додатком до малюнка. І помалу, проявляючись під перламутровою плівкою його сімені, проступає буро-африканське повідомлення: зашифроване простою «перестановкою нігілістів[94]», кодові слова він ледь угадує. Розшифровує подумки. Названо місце, час, запит про сприяння. Він спалює послання, що звалилося на нього з безповітряного простору, добуте з нульового меридіану Землі, малюнок залишає, гм-м, і миє руки. Ниє простата. Тут є значно більше, ніж він здатен побачити. Ані попрохати про допомогу, ані вблагати про ласку: знову туди, евакуювати оперативника. Послання рівнозначне наказові з найвищих рівнів.
Здалеку крізь зливу гаратає чергова німецька ракета. На сьогодні третя. Ганяють у небесах, як Вотан і його схиблене воїнство.
А Піратові маніпулятори вже обстежують теки і скриньки у пошуках необхідних посвідок і бланків. Поспати нині не вдасться. Та й, видно, без шансів скурити сигарету чи ковтнути чогось дорогою. І чого так?
□□□□□□□
У Німеччині з наближенням фіналу нескінченні стіни з написами: «WAS TUST DU FÜR DIE FRONT, FÜR DEN SIEG? WAS HAST DU HEUTE FÜR DEUTSCLAND GETAN[95]?». У «Білій візитації» стіни змережено кригою. Крижані графіті похмурого дня вкривають потьмянілу цеглу барви венозної крови й теракоту, наче будівлю — архітектурний документ, старомодний прилад забутого призначення — належить оберігати від негоди у шкаралупі прозорого музейного поліетилену. Крига різної товщини, хвиляста, помутніла — легенда, що її розшифрують повелителі зими, місцеві кригознавці, а потому сперечатимуться про неї у своїх часописах. Вище схилом, ближче до моря, сніг подібно до світла скупчується на кожній навітряній грані прадавнього Абатства, дах давно знесений через дурну примху Генріха VIII, а стіни зосталися, віконними проймами вже без ликів святих вгамовують солоний вітер, поки пори року широкими мазками перефарбовують трав’янистий килим на зелений, вицвілий, а потім у засніжений. З палладіанського будинку[96] в похмурій сутінковій низині це єдиний вид: на Абатство або ж на м’які, пологі й крапчасті спади нагір’я. Моря звідси не видно, хоча деякими днями й під час приливів ти відчуваєш, як пахтять усі твої паскудні пращури. У 1925-му втік Родж Ле Фройд, пацієнт «Білої візитації», промчав центром міста й завмер, похитуючись, на краєчку скелі, волосся й лікарняний одяг шарпає вітер, ліворуч і праворуч у розсільному мареві тьмяніє хитавиця південного узбережжя, білястої крейди, пристаней і набережних. За ним на чолі юрби роззяв прибіг констебль Стаґґлз.
— Не стрибай! — горлає констебль.
— Навіть у думці не було, — Ле Фройд і далі споглядає море.
— Тоді що ти там робиш, га?
— Хотів на море глянути, — пояснює Ле Фройд. — Ніколи не бачив. Ми кревна рідня, розумієте?
— А, так-так. — Підступний Стаґґлз тим часом підбирається до нього боком. — Зазираєш до родичів у гості, га? Як гарно.
— Я чую Повелителя Моря, — зачудовано волає Ле Фройд.
— Це ж треба! І як же його звуть? — обличчя в обох мокрі, обоє перекрикують вітер.
— Ой, не знаю, — горлає Ле Фройд. — А вам яке ім’я до вподоби?
— Берт, — пропонує констебль, намагаючись пригадати, як треба — правою рукою схопити вище лівого ліктя чи лівою…
Ле Фройд обертається і лишень тепер помічає констебля, бачить юрбу. Очі його круглішають, погляд м’якшає.
— Берт — це добре, — каже він і відступає у порожнечу.
От і все, що дала містянам Ік-Реґіса «Біла візитація» у їхньому буденному житті — щоліта рожевий чи засмаглий потік із Брайтона, уривки днів радіоепохи у піснях, вечірнє сонце на набережній, шторки об’єктивів, налаштовані на морське світло, то різке, то заспокійливе, аспірин на ніч, — і лишень стрибок Ле Фройда був єдиною розвагою, поки не вибухнула війна.
Після падіння Польщі у будь-яку пору ночі «Білу візитацію» стали навідувати урядові кортежі, безгучні, немов сторожовики, вихлопи приглушені, — чорні машинерії без латочки хрому, що сяяли зоряної ночі, а в інших випадках зодягали камуфляж, мов лице, яке от-от пригадаєш, однак відсуваєш у небуття самим спогадом… Після падіння Парижа на скелі облаштували радіостанцію, націлили на Континент антени під добрячою охороною, а наземні лінії потайки протягли вниз, до будиночка, його вдень
