Незвіданий світ - Артур Конан Дойль

— Я пояснював уже нашому юному другові, — сказав Челленджер (він завжди говорить про мене так, ніби я десятирічний школяр), — я пояснював уже нашому юному другові, що легкого шляху до плато не може бути. Інакше плато не було б ізольоване і на ньому не могли б існувати умови, що так розбігаються зі звичайними законами земного життя. Проте я припускаю, що тут є місця, де може видряпатися на вершину досвідчений альпініст і ніяк не спроможеться злізти вниз важка, незграбна тварина. Напевне, вони є тут, такі місця.

— Звідки це ви знаєте, сер? — задерикуватим тоном спитав Самерлі.

— А звідти, що мій попередник — американець Мепл-Вайт — здійснив цю подорож. Як би інакше міг він бачити дивовижних тварин, що їх він замалював у своєму записнику?

— Ваші міркування нібито випереджають факти, — не здавався впертий Самерлі. — Я бачу ваше плато і не заперечую його існування, але в мене немає ніяких доказів, що там є життя.

— Заперечуєте ви, сер, чи не заперечуєте, це дрібничка. Добре, що хоч плато в’їлося вам у голову. — Тут він глянув на плато і раптом, скочивши з прискалка, схопив Самерлі за підборіддя й задер його голову вгору. — Ну, сер! — заричав він у захваті. — Невже ж я мушу допомагати вам зрозуміти, що на плато є тварини?

Я казав уже, що краї кам’яної гряди оповивала буйна рослинність. І звідти раптом показався якийсь чорний блискучий предмет. Він повільно наблизився до провалля, і ми чітко розгледіли гадюку з її пласкою, що нагадує заступ, головою. Хвилину десь вона звивалася над нами, і ранкове сонце блищало на її лискучих витких кільцях. Потім гадюка повагом поплазувала назад і зникла.

Самерлі був такий уражений, що спершу не помітив, як Челленджер задрав йому голову вгору. Тепер же він забрав із себе його руку й повернувся до свого звичайного неприступного вигляду.

— Буду дуже радий, професоре Челленджере, — сказав він, — коли в подальшому ви навчитеся звертати на щось мою увагу, не беручи мене за підборіддя. Навіть поява того звичайнісінького пітона не виправдовує вашої поведінки.

— Отже, на плато є життя! — з тріумфом у голосі відповів Челленджер. — А тепер, після цієї демонстрації, що мусить переконати й найдурніших, я думаю, ми маємо йти на захід, аж доки не знайдемо шлях до плато.

Грунт вздовж кряжу був нерівний. Просувалися ми поволі й із великими труднощами. Зненацька в очі нам упало щось, що відразу звеселило нас. То були сліди таборища: бляшанки з-під чиказьких м’ясних консервів, пляшка з написом «Бренді», поламаний ніж і купа інших подорожніх дрібниць. Пожмаканою, розірваною газетою був «Чиказький демократ», проте дати на ньому не збереглося.

— Не моя, — сказав Челленджер. — Це, напевне, Мепл-Вайта.

Лорд Джон із цікавістю роздивлявся папороть, що в своєму гіллі розмістила таборище.

— Дивіться! — сказав він. — Це, я думаю, якийсь знак.

До дерева цвяхом було прибито дошку, що вказувала на захід.

— Безперечно, знак, — ствердив Челленджер. — Що ж іще? Наш дослідник думав, що заблукав, і хотів залишити вказівки тим, хто піднявся би шукати його. Мабуть, ми знайдемо якісь знаки й далі.

Ми справді знайшли їх, але знаки ті були жахливого й цілком несподіваного характеру.

Під самим кряжем росли хащі високого бамбуку, на кшталт тих, що їх ми зустрічали раніше. Стеблини багатьох рослин мали близько двадцяти футів заввишки і закінчувалися цупкими, гострими, як списи, верхівками. Коли ми проходили повз бамбук, щось біле блиснуло перед моїми очима. Просунувши голову між стеблинами, я побачив череп. Сам кістяк лежав неподалік, ближче до краю плато.

За допомогою ножів наші індіанці розчистили галявинку круг нього, і ми в усіх подробицях могли вивчити цю давню трагедію. Від убрання людини лишилося саме лахміття. Зате на кістлявих ногах збереглися чоботи, і ясно було, що померлий — європеєць. Між кісток лежав золотий годинник нью-йоркської фірми «Гудзон», стилографічне перо на ланцюжку й срібний цигарник із написом «Дж. К. від А. Е. С.». Судячи з того, що метал не встиг потемніти, катастрофа сталася нещодавно.

— Хто б це міг бути? — міркував лорд Джон. — Бідолашний, всі кістки в нього попереламані.

— І між них виріс бамбук, — зауважив Самерлі. — Бамбук росте дуже швидко, але не міг же труп лежати тут так довго, що бамбук витягся аж на двадцять футів!

— Щодо особи померлого, то вона не викликає в мене жодного сумніву, — сказав професор Челленджер. — Їдучи річкою, щоб прилучитися до вас у Манаосі, я розпитував скрізь про Мепл-Вайта. У Парі не знали нічого. На щастя, я мав певний ключ, бо в його записнику був малюнок, де він снідає з якимось священиком у Розаріу. Священика я розшукав, і, хоч він ніяк не хотів зрозуміти користі, що її можуть мати для науки його свідчення, довідався дещо в нього. Мепл-Вайт був у Розаріу чотири роки тому, або за два роки до того, як я бачив його труп. У той час він був не сам, а з приятелем-американцем, Джеймсом Колвером. Колвер сидів у човні, тому зі священиком не снідав. На підставі всього цього я й гадаю, що ми дивимося тепер на останки Джеймса Колвера.

— Не може бути сумніву, — додав лорд Джон, — і щодо причини його смерті. Він упав — або його скинули — зі скелі й розбився. Як могло статись інакше, коли всі кістки в нього розтрощені, і між ними вже виросли двадцятифутові стеблини бамбуку?

Ми тихо стояли перед цими рештками і не могли не погодитись зі словами лорда Рокстона. Кам’яна брила зірвалася зі скелі й упала на галявинку. Впала вона чи її було скинуто? Може, то був просто нещасний випадок або... Прикрі й жахливі ризики поставали круг нас у цій невідомій країні.

Ми мовчки пішли далі вздовж пасма скель, прямовисних й гладких, як арктичні льодові