Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Жюль Верн

Мені не подобається, як тримається перший. Він запевняє, що на нього можна розраховувати, але вигляд у нього якийсь збентежений, він ніяковіє, його очі бігають. По-моєму, він не кращий за Моріліре і весь час бреше.

В Тонгане, навпаки, почувається щирість. Він чудово знає край і поведе нас куди завгодно. Носіїв і погоничів він зуміє напоумити. Взагалі, цей хлопчина справляє хороше враження, і погляд у нього чесний. Віднині я покладаюсь на Тонгане і не довіряю Чумукі.

Нові провідники йдуть на переговори із слугами. Вони доводять до загального відома офіційну версію, згідно з якою Моріліре з’їв кайман і віднині вони вдвох займатимуть його пост. Після відпочинку ми вирушаємо.

9 лютого. Моріліре нема, але все йде по-старому. З Чумукі й Тонгане ми просуваємось не швидше, ніж з їх попередником. Обидва провідники без кінця сперечаються один з одним. Вони ніяк не можуть домовитись, у який бік треба йти. Іноді суперечка так затягається, що настає спека і доводиться спинятись.

За два з половиною дні ми зробили всього тридцять кілометрів. Слабувато!

Після Кокоро ми йдемо все тією ж долиною. Вона ще розширилась, і висоти видно тепер тільки праворуч від нас, на півдні.

Дорога дуже легка, от тільки річки доводиться часто переходити, зрідка по напіврозвалених містках, а частіше вбрід (а броди не завжди зручні, та й кайманів у воді немало!).

11 лютого. Сьогодні ми зранку йдемо серед оброблених ланів, а це означає, що село недалеко. Лани були б у непоганому стані, якби значну частину їх не спустошили терміти. Ці комахи зводять тут свої гнізда, формою подібні до шампіньйонів і заввишки в людський зріст. На початку зими ці гнізда порожніють, а крилаті комахи налітають на села.

О пів на дев’яту ранку ми наближаємось до села Бама. Чумукі лицемірно заявляє капітанові Марсенею, що негри дуже стомлені, відмовляються йти далі і просять дозволу залишитись у Бама на весь день. Не зморгнувши оком і не звертаючи уваги на знаки, які йому робить Тонгане, капітан здивовано відповідає Чумукі, що він даремно про це просить — адже ще заздалегідь було вирішено, що цього дня в нас буде довга зупинка. Чумукі спантеличений, а Тонгане зводить руки до неба і ділиться з Малік своїм обуренням.

12 лютого. Сьогодні — як учора, навіть ще гірше. Вранці ми вирушаємо в повному порядку. Все йде добре аж до зупинки: ми посуваємось швидким кроком, з боку негрів — жодної скарги чи затримки. Але як тільки ми стаємо табором, Чумукі одразу приступає до капітана Марсенея з такою ж розмовою, як і напередодні. Капітан відповідає, що Чумукі має цілковиту рацію і що ми не зрушимо з місця сьогодні і весь завтрашній день, зате наступного дня, після такого довгого відпочинку, ми доти не спинимось увечері, поки не зробимо двадцять кілометрів.

Капітан заявляє все це дуже голосно, так, щоб усі чули і щоб негри знали, що віднині з ними розмовлятимуть серйозно.

Того ж дня, одинадцята година вечора. Це починає мені набридати. Надвечір, коло шостої години, тобто ще завидна, ми раптом чуємо те саме гудіння або дзижчання, яке вперше долинуло до нас біля Канкана і яке я потім почув у ту ніч, коли втік Моріліре. Сьогодні цей шум знов лунає зі сходу. Він дуже слабкий, але досить виразний — помилитись неможливо. Усі піднімають голови до неба, негри вже налякались. Ще день, але ми нічого не бачимо. Правда, якраз на сході перед нами високий пагорб, він заважає дивитися. Я поспішаю нагору.

Поки я з усіх ніг видираюсь на пагорб, дивний шум поступово зростає і зненацька обривається. В ту мить, коли я досягаю вершини, ніщо не порушує тишу. Передо мною, скільки око сягає, тягнеться рівнина, вкрита хащами. Даремно я напружую зір, даремно вдивляюсь в обрій. Я не бачу нічого.

До самої ночі я залишаюсь на вершині пагорба. Потроху на рівнині густішає темрява — місяць вступає в останню чверть і зійде пізно. Моя упертість марна, доводиться спускатись.

Я ще не зійшов до половини схилу, коли шум відновлюється. Слово честі, від цього можна збожеволіти! Починається він так само, як і обірвався, — раптово, потім поступово слабне, наче віддаляючись на схід. За кілька хвилин знов запановує тиша.

У глибокій задумі я спускаюсь і повертаюсь у свій намет, щоб це все описати.

13 лютого. Сьогодні у нас відпочинок. Кожний займається своїми справами. Барсак походжає туди й сюди. Вигляд у нього заклопотаний. Понсен, ця винятково мовчазна людина, безупинно пише щось у великій. записній книжці. Схоже на те, що він робить якісь обчислення. Які? Я б спитав, але чи відповість він мені? Між нами кажучи, я підозріваю, що він німий.

Сен-Берен… де ж він? Треба думати, десь полохає пічкурів. Капітан Марсеней розмовляє з мадемуазель Морна. Не будемо їх турбувати.

На протилежному кінці табору я бачу Малік у товаристві Тонгане. Для них теж час минає непомітно. Тут і там сплять негри; солдати, за винятком вартових, не відстають від них.

Що ж до мене, то я більшу частину дня закінчував статтю на підставі попередніх нотаток.

Дописавши статтю, я кличу Чумукі, який завідує поштовим зв’язком. Чумукі не відгукується. Прошу одного з стрілків розшукати його. За півгодини стрілок повертається і каже, що ніде не знайшов його. Я сам вирушаю на розшуки — і теж марно. Чумукі зник безслідно, і відправку статті доводиться відкласти.

14 лютого. Сьогодні вранці — величезна несподіванка.

Спочатку ми марно шукаємо скрізь Чумукі, нарешті це нам набридає, і близько восьмої години ми вирішуємо рушати. Раптом на заході, тобто з