Льодовиковий період - Еберхард Паніц

Минала година за годиною, опівдні вже кожен знав: період оледеніння закінчився, хуртовина — теж. На стінах з’явились мокрі плями, зі стелі сипалася штукатурка. Тала вода стікала й крапала з мурів не лише надворі, в приміщенні під вікнами та в кутках також понабігали калюжі. Якщо відлига триватиме, «Артус» перетвориться в сталактитову печеру, а долина — в болото. Пішки вибратися звідси буде ще важче. На те, що повернуться Ева й Аншюц або надійде інша допомога, ми вже не сподівалися: сюди тепер могли дістатись хіба що гусеничний трактор або танк.

Отже, танки й солдати були нашою останньою надією. Тому й ходили вранці такі чутки, бо всіх цих таких різних людей непокоїла одна думка.

— Захистити життя, будь-що захистити життя, — сказала Ксенія, розповідаючи про гримування, яким вона в театрі займалася щовечора. — Добро й зло — їх не завжди можна чітко розрізнити, як на отій картині, де зображено карнавал. Ні в якому разі цього не зробиш за зовнішніми ознаками. Важко нам іноді доводилося, коли ми ставили п’єси на воєнну тематику, навіть зображаючи прихильників миру.

Ми сиділи в моїй кімнаті й розмовляли про минуле, наодинці зі своїми спогадами, пережитим чи непережитим життям. Ніхто з нас не в силі був, та й не мав бажання, зважитися на щось вирішальне. Навіть Максим, якби ще був міністром, нічого не зміг би змінити в нашому становищі, принаймні відвернути найгірше. Кожен зробив усе що міг і цим виправдовував себе й інших, не більше й не менше.

— Цього було не досить, ми надто певні були того, що робимо добру справу, — сказала Ксенія, прочитавши кілька давніх віршів. Вона сотні разів читала ці зворушливі рядки перед тисячами людей. Це передавалося по радіо, з телеекранів, перекладалось іншими мовами, друкувалось у листівках, в Америці на ці вірші навіть написали пісню. — А зараз, — вигукнула Ксенія схвильовано й сердито, — невже зараз останнє слово за танками, гарматами й бомбами?

— Ми ж іще не приречені на мовчання, — сказав я.

Але Ксенія різко покрутила головою:

— До чого вся ця розмова, якщо нас ніхто не слухає? Можливо, нас ніколи не сприймали серйозно з нашим мистецтвом красномовства та й взагалі з мистецтвом, яке прикидається, наче воно зійшло згори, як ото з церковної кафедри сходить проповідник. Там завжди були такі гарні слова: «Не убий». Тільки кровопролиття ніколи не припинялося. Факти й люди, які творять ці факти, свідчать зовсім про інше.

Зухвало, з відтінком цинізму, який їй зовсім не личив, Ксенія заявила:

— Я мала б народити дітей і врятувати їх від небезпеки, хоч з півдюжини дітей, щоб у разі необхідності можна було відродити свою народність. Але де?.. Тепер я вже не могла б відповісти на це запитання, хоча до останнього часу почувала себе дуже впевнено. Може, в цьому полягала моя помилка? — Ксенія замовкла, поринувши в роздуми, а за кілька хвилин зізналася: — Я завжди зневажала нерішучих або надто обережних. — Залізничник, який частував її вибухами розпачу й страшними пророцтвами, викликав у неї огиду. — То що, я маю тепер сміятися сама з себе? Та скажи щось!

Я не квапився відповідати, й вона справді зареготала, однак докинула, що поважає мою стриманість.

— Силувати я вас не можу, вам усе треба добре обміркувати, це я знаю.

Ксенія прихилилася до вікна й вдала, ніби цікавиться лише плямою на стіні та мокрою шпалерою під нею; клаптик шпалери відстав, і Ксенія його відірвала зовсім. Я однак помітив, з якою увагою вона дослухається до того, що робиться надворі, на хвильку навіть звелася навшпиньки, щоб іще раз виглянути надвір.

Потім Ксенія впала на ліжко й, тихенько хихикаючи, сказала:

— Я звелася нінащо, в голові самі дурощі… — Вона вперше згадала про п’єсу, яка привела її сюди: — За сімома горами, в семи гномів була собі Снігуронька… — Більше, так вона гадала, не було потреби про це розповідати. — Мені належало б сказати «ні», в останній час я займалася дрібницями зі страху опинитись перед зачиненими дверима… — Ксенія буркнула собі під ніс якусь дату, котру я не хотів і не міг зрозуміти. — Знаєш, — сказала вона й трохи підвелася, — власне, все старіє, й людина в тому числі, людина стає меншою, хворобливою й такою жалюгідною, що безвільно скоряється обставинам, байдужа до всього на світі, наче неспроможна зробити навіть найменшого. Тобі таке ніколи не спадало на думку?

— Чому ж, — відповів я, хоча й помітив — Ксенія більше зацікавлена в тому, щоб я заперечував, а не погоджувався.

— Але саме зараз я відчуваю себе не старою. А ти — тим більше. Чи, може, не так? Якби ми були певні, що вже нічого не можемо зробити, то це, вважай, було б усе одно, що нас немає.

Мені здавалося, я вже давно знаю Ксенію. Навіть не було потреби всього казати або пояснювати одне одному: ми знали думки одне одного. На багато речей мали приблизно однакові погляди, але безперервно сперечалися, щоб у такий спосіб дійти ще більшої згоди. Наші однакові інтереси й взаємна симпатія давали можливість ставити одне одному безліч запитань. Нашу безцеремонну допитливість майже не можна було вгамувати. Однак суто особистих справ ми зовсім не зачіпали, майбутнє не стало темою наших розмов.

В цю обідню годину, коли після палких обіймів ми знову почули дитячі голоси, Ксенія запитала:

— Ти напишеш мені кілька рядків, коли знову повернешся до своєї сім’ї?

Я кивнув і цієї хвилини вірив у те, що справді виконаю свою обіцянку.

Звичайно, я усвідомлював, скільки неясностей крилося у цій відповіді. Ксенія зіскочила з ліжка й потягла мене назад від дверей, які я вже був