Шляхи титанів - Олександр Павлович Бердник

обняв товариша, міцно притиснув до себе. І чомусь блискавично в свідомості виник образ Маріанни — відчутний, живий. Галюцинація була настільки реальною, що Георгій здригнувся. Джон-Ей запитливо поглянув йому в очі.

— Що з тобою?..

— Нічого, друже… Розумієш, чомусь не до речі згадалась Маріанна… Не смійся!..

— Хто ж буде сміятися з тебе? — з несподіваною ласкою в голосі промовив Джон-Ей. — Але згадай про те, що на Землі вже минули тисячоліття. Нема нікого з тих, хто проводжав нас. Маріанни теж. Забудь про те, що було колись! Нам треба думати про майбутнє…

Георгій з сумом подивився на коричневу далину в перископі, заплющив очі.

— Ні, ні! Не забути мені її ніколи!.. Він постояв мовчки, потім прошепотів:

— Пора!..

Він ще раз обняв помічника, і коли той, одягнувши ізоляційний теплий комбінезон, зник за прозорими дверима, сів у командирське крісло.

Червона зірка підіймалась все вище і вище. Напевне, тут день був набагато коротшим від земного. Георгій включив зовнішні телеоб’єктиви і мікрофони. На екрані показався Джон-Ей з групою товаришів, які один за одним виходили з люка зорельота. Згори на автоматичних кранах опускались вузли всюдиходів. Члени експедиції відразу ж починали їх монтувати. Робота тривала не більше години. Скоро біля апарата стояли два всюдиходи — легкі рухливі машини на гусеничному ходу, які могли пересуватися на будь-якій місцевості. Один всюдихід в кілька разів перевищував величиною другий, він був повністю закритим. На обох машинах поблискували кінотелеоб’єктиви і передавально-приймальні антени.

Георгій чув ззовні тільки тонке виття поривчастого вітру та приглушену розмову товаришів. Пролунав голос Джон-Ея:

— По машинах!..

Мандрівники розсілися по всюдиходах. Йосиф, Вано і другий штурман Борислав їхали на меншій машині. Механіки Антоній, Вільгельм і Тавринділ з Орамілом сіли разом з Джон-Еєм у велику закриту машину з всебічним захистом і могутньою бронею.

Штурман, входячи до кабіни водія, повернувся до зорельота, привітально підняв руку. На його обличчі поблискувала матова маска з великими окулярами.

— Не сумуй, Георгію! — закричав він. — Ми скоро повернемося з делегацією тутешніх жителів!.. Готуй закуску, друзяко!

— Щасливої дороги, друзі! — загримів голос Георгія в динаміках.

Машини рушили з тихим гулом, здіймаючи гусеницями густу руду куряву, яка відносилась вітром. Багрове кружало світила швидко опускалось донизу, кидаючи навколо тьмяні промені. День закінчувався.

Тривога прокралася в душу Георгія, боролася там з голосом здорового глузду. Ну чого йому тривожитись і переживати? Адже все гаразд!

Георгій не міг дати відповіді на сумніви, що краяли його серце. Він одиноко сидів у командирському кріслі і з незрозумілим сумом дивився, як два всюдиходи поволі ховалися в червонуватій напівтьмі…

Залізне військо

Обидві машини рушили по заздалегідь обраному шляху. Було намічено два напрямки, що розходились під прямим кутом від зорельота. Машина Джон-Ея рушила на схід, до гряди далеких гір чи смуг рослинності, а Борислав повів свій всюдихід на північ.

Джон-Ей і його супутники з подивом і навіть острахом дивились на пейзаж, що їх оточував. Власне, пейзажу ніякого й не було в справжньому розумінні цього слова. Навколо розстилалася все та ж коричнева пустеля, засіяна острівцями чорного попелу і зловісних залишків якихось будівель, зруйнованих жорстокою невідомою силою. Похмуре світло зірки надавало всьому цьому вигляду кошмару, що приснився у важкому неприємному сновидінні.

Мандрівники перезирнулись, не осмілюючись висловити певну думку. Джон-Ей, повагавшись, включив радіотелестанцію. На маленькому екрані виникло обличчя Георгія. Він запитливо подивився на Джон-Ея.

— Що-небудь трапилося, друзі?..

— Ні! — Голос помічника був зніяковілим. — Але я мушу попередити тебе. Характер пустелі, що оточує нас, свідчить про страшне руйнування, викликане руками розумних істот…

— То що ти хочеш?

— Я вперше надаю якогось значення інтуїції. Ми, як ти бачиш, зустрілися з незрозумілими явищами… Може, це наслідок непевності?.. Варто послати попередження Бориславу, щоб вони вели дослідження з максимальною обережністю…

Брови Георгія зсунулись на переніссі. Він з півхвилини напружено щось обмірковував, потім рішуче підвів обличчя.

— Гаразд! Я пошлю йому попередження. Якщо зустрінете істот з агресивними намірами, застосуйте ядерну зброю. Періодично включайте зв’язок. Коли трапиться що-небудь цікаве чи важливе — включайте телепередачу…

Обличчя Георгія зникло з екрана. Сірі очі Джон-Ея блиснули посмішкою з-за окулярів маски.

— Отже, друзі, будьте напоготові! Приготуйте зброю! Я думаю, що не існує таких потвор, які витримали б ядерний потік. Але це в крайньому випадку. Ми прибули сюди, перш за все, як люди!..

Водій машини доторкнувся до руки Джон-Ея.

— Попереду будівля. Що робити?

Дійсно, попереду виростала з неглибокої долини дивна споруда, схожа на гігантський ангар з куполоподібною покрівлею і блискучими, червонуватими від проміння зірки, стінами. Машина, здіймаючи гусеницями легкий попіл, швидко наближалася до дивного об’єкта.

Джон-Ей наказав зупинитися. Гул моторів припинився. І тоді ясно почувся свист вітру, який поривами видував з коричневих горбів брудний пісок та попіл. Свист цей був неприємним і зловісним.

— Ну, що ж, — промовив Джон-Ей. — Ми не будемо чекати. Добрі господарі перед нами чи вороги — ми зобов’язані першими йти на знайомство. Антоній залишається в машині. Інші зі мною підуть до будівлі. Антонію! Підтримуй зі мною радіозв’язок. Товариші…

Голос Джон-Ея переривався від хвилювання. Штурман ще ніколи не був таким збудженим.

— Ви розумієте важливість цього моменту? — продовжував він. — Може, ми вперше в житті зустрінемо інших розумних істот… А може, навпаки, це буде неприємна зустріч! Друзі мої, будемо готовими до всього…

Блискучі погляди молодих супутників були відповіддю на слова Джон-Ея.

— Антонію, — звернувся штурман до механіка, — включиш електромагнітний, біологічний і гравітаційний захист. Приготуй на всякий випадок важкі випромінювачі. Чекай моєї команди. За мною, друзі!

Троє космонавтів, услід за Джон-Еєм, мовчки вийшли з машини на спалений фунт. Величезне світило, що надало до заходу, відбилося в окулярах, заблищало на маленьких заплічних антенах.

Дверцята