Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін
— Повернути! — зірвався раптом з місця Командор.
— Повернути? Кого повернути? — Амей розгублено. — Що ти верзеш, Дане?
— Ні, нічого, вибач…
Командор важко опустився в крісло і наче закляк. Повисла гнітюча тиша. Нарешті він озвався:
— Коли виїхав Археолог?
— Вісім, ні, вже дев’ять з половиною хвилин тому. Він їх перший побачив.
— Так…
— Ні, Дане, я не розумію тебе. Ти наче не радий, що вони живі. У тебе такий вигляд!.. Все ж скінчилось якнайкраще, незважаючи на всі знегоди. Скільки знахідок, скільки відповідей ми привеземо на Землю! Після цих відповідей у вчених потроїться запитань, слово честі! І жаль тільки, що планета зовсім мертва…
— Ти так гадаєш? — знову озвався Дан і підвівся. — А тепер послухай мене. По-перше, де Майя?
— У госпіталі, хіба ти не знаєш.
— Добре. Блокуй штурманську. Вищий захист. Щоб нічого ніякими шляхами не долинуло сюди і, особливо, не вийшло звідси.
— Будь ласка, Дане. Але навіщо?
— Виконуй! Так… а тепер сідай.
Командор зробив кілька кроків по кімнаті, ніби ще вагаючись. Зупинився.
— Отже, Амею, тепер я прокоментую наші удачі. — Слова падали важко, наче через силу. — Почнемо з Археолога… Все, що з ним скоїлося, розповів він. Ми тільки бачили, що його накрило обвалом. Приймай на віру. Що це, по-твоєму?
— Щасливий випадок…
— Так. Далі — Майя. Вона так поспішала, що одягла м’який скафандр. Чому?
— Їй здалось, що вона помітила щось живе, — розгублено почав Амей. — І тому…
— Я питаю: чому м’який скафандр?
— Але ж ти сам відповів на запитання — вона поспішала…
— Чому саме м’який скафандр опинився під рукою?
— Його витяг Археолог. Він саме перед цим щось…
— Ага, Археолог? Так. Далі вона біжить за якоюсь живою істотою на планеті, де, як ми пересвідчились, немає життя.
— Ну, це питання ще не вирішено остаточно. Просто ми не знайшли ознак життя, а потім — їй здалось.
— Гаразд. До речі, їй “здалось” так реально, що вона переслідує цю уявну істоту, не помічаючи нічого навкруги. Спотикається і падає на рівному місці так невдало, що гостре, як ніж, ребро самотнього уламка скелі розриває їй скафандр. Що це?
— Випадок…
— Цього разу — нещасний. Далі. Тривогу вдарили тільки через півгодини. Бо радар було чомусь вимкнено.
Амей поривався щось відповісти, але Командор застережливо підніс руку.
— Це теж випадок. Знову. І знайшли її ще через двадцять п’ять хвилин. Отже, майже годину з розірваним скафандром. І вона — жива.
— Але скільки було докладено зусиль! До того ж, вона впала саме місцем розриву і дещо затисла його власним тілом.
— Саме це я й маю на увазі. Що ж, знову щасливий випадок.
— Збіг.
— Нехай так. Після цього я заборонив вихід поодинці, а потім і взагалі усякі виходи з ракети. Оголосив, що програму досліджень в цілому виконано, час повертатись.
— Так, але це всіх здивувало, Дане! За нашими розрахунками у нас був ще майже тиждень.
— Знаю. І все-таки я переконав вас, що нічого нового, принаймні надзвичайного, ми вже не побачимо. Ретельно вивчить планету інша експедиція. І раптом вчора — ми стаємо свідками саме надзвичайного явища. Що це?
— Ну, знаєш, Дане…
— Помовч. Припустимо, знову збіг. Збіг випадків. Мої підозри були ще дуже неясні, тому я й дав згоду на цю останню експедицію. А вже за кілька годин був певен, що трапиться, обов’язково трапиться ще якийсь “випадок”. І що ж? Не встиг я передати наказ про негайне повернення, як вони повідомили: землетрус. І їх одрізає від корабля велетенська тріщина. Єдиний шлях повернення — навкруги через гори, де не бере радар. Збіг. Потім передача по рації — прохання про допомогу. Дорога важка. Побоювання, що не вистачить часу. Отже й кисню. А через кілька хвилин заспокійливе: все гаразд — дійдемо самі… Але передача не зовсім звичайна.
— Перешкоди, Дане. Вони ж у горах. Радіація і таке інше…
* * *Командор поглядом зупинив його.
— Потім рація замовкла назавжди, — вів далі Дан. І його слова, повні туги й тривоги, наче матеріалізувались, застигли в повітрі гострокутними важкими цеглинами, яких не обминути. — У них скінчився кисень. Минає півгодини — вони з’являються на екрані радара. Чим вони дихали цей час?
— Залишки кисню, економія, — здається, Амей вже доводив тільки собі. — Нарешті, ми могли помилитись у розрахунках.
— Отже, знову збіг. Багато збігів. Цілий ланцюг. До речі, ти сам знаєш, у горах не зекономиш, а наші розрахунки точні. І ще, до речі, Майя розірвала скафандр об каміння, якого не було на тому місці напередодні. Ось знімки: цей до випадку, той — після. Зовсім рівне плато. До найближчих гір — багато кілометрів.
— Так що це, Дане?..
— Не знаю. Може, дійсно тільки збіг. Може, така властивість планети: повертати життя загиблим. Але навіщо спочатку вбивати їх?! Бо деякі випадки дуже нагадують заздалегідь розраховане вбивство. Тоді — замість наших товаришів приходить хтось інший. Хто? Навіщо? Не знаю. Нічого не знаю. Є тільки сумніви, і ніяких доказів. І немає часу, щоб перевірити це. Зараз повернуться вони. Залишається єдине: один з нас повинен вийти через запасний вихід так, щоб його не побачили. Ані ті, ані Майя…
— Вона ж непритомна!
— Щоб його не побачили ні ті, ні Майя, — жорстко повторив Командор, — зайти за межу видимості і… заподіяти собі смерть, але так, щоб зовні це скидалося на нещасний випадок. Ті, хто могли бути мертвими, — повертаються. Побачимо, чи повернеться той, хто повинен бути мертвим. Якщо повернеться і казатиме, що йому “повезло”…
