Остання битва - Клайв Стейплз Льюїс
– Дозволь обійняти тебе наостанок, Діаманте, – сказав він єдинорогу, – бо, ймовірно, це наша остання ніч на землі. І якщо я в чому завинив перед тобою – у великому чи малому, – пробач мені за все.
– Любий мій королю, – відповів єдиноріг, – немає в чому мені звинувачувати тебе й не тримаю я на тебе ні зла і ні образи. І тому – в добру путь тобі! Багато радощів пережили ми разом. І якби дав мені Аслан вибирати, то не обрав би я іншу долю, ніж та, що випала мені, і не шукав би іншої смерті, ніж та, на яку ми йдемо.
Разом вони розбудили Гострозора, що за звичаєм спав, поклавши голову під крило (від чого непосвяченим могло видатися, ніби він зовсім не має голови), і поповзом попрямували до пагорба. Вертя залишили позаду, поплескавши за пахолок і суворо наказавши не висовуватися, доки не покличуть, а самі зачаїлися щонайближче до майбутнього зборища.
Багаття, розкладене незадовго до того, вже розгоралося. Омахи полум’я, здавалося, вилітали в лічених кроках від засідки. По інший бік багаття скупчилися дивовижні істоти, що населяли Нарнію. З місця, де заліг Тіріан, у відблисках полум’я проступали якісь невиразні тіні, і час від часу то тут, то там спалахували подвійні вогники. Так само водій машини, що мчить нічним шосе, раптом помічає попереду відсвіт фар в очах захопленого зненацька дикого кролика чи кота. Щойно Тіріан зайняв позицію, змовкли удари гонга і звідкись зліва з’явилися три темні постаті. Найпомітнішою з них був таркаан Рішда, капітан остраханської гвардії. За ним плівся Круть. Однією лапкою він тримався за статного гвардійця і примовляв:
– Ой, не так швидко! Ой, куди ви поспішаєте! Ой, мені погано! Ой, голова болить! Ці опівнічні збіговиська занадто мене стомлюють! Круть – це вам не якась нічна тваринка. Круть – це вам не щур і не кажан! Ох, голова моя, голівонька!
Збоку від Крутя простував кіт на ім’я Рудий. Судячи з хвоста, що трубою стирчав угору, його переповнювало почуття власної важливості. Трійця прямувала до багаття, причому пройшла так близько від Тіріана, що не полінися вони глянути вбік, то помітили б його доконечно. На щастя, їм було не до того. А Тіріан виразно почув, як Рішда прошипів коту:
– С-ставай на с-свій пос-ст, Рудий. І дивис-сь у мене, щоб з-зіграв с-свою роль якнайкраще.
– На мене-у ви-у мо-у-жете по-у-кла-у-стися, – промуркотів у відповідь кіт і прилаштувався в перших рядах присутніх звірів, або – кажучи іншими словами – в аудиторії.
Справді, усе, що відбувалося, нагадувало театралізовану виставу. Натовп нарнійців позаду багаття в чомусь був схожий на глядачів, що заповнили партер; галявина, на якій палав вогонь, а Круть із капітаном гвардійців готувалися виголошувати промову, – була сценою; а хліву надавалася роль декорацій; тож Тіріану і його людям залишалося терпляче слідкувати за виставою із-за лаштунків. Як і в театрі, це давало певні переваги: варто було ступити з десяток кроків вперед – і ти опинявся в яскравому світлі багаття, немов у променях театральних юпітерів, а з іншого боку – припавши до землі за ті ж десять кроків від місця дії, можна було залишатися непоміченим з імовірністю мало не сто до одного.
Тим часом таркаан Рішда підтяг Крутя аж до самого вогню. Тепер вони стояли, обернувшись обличчям до натовпу і, само собою, показавши спину прихованому супротивнику.
– Ну що ж, облізла макако, – почувся не дуже-то люб’язний шепіт таркаана, – розтули ж свою пельку й оголоси те, що значно мудріші голови вклали у твою порожню макітру. І, до речі, тримай її вище, щоб усі бачили! – з цими словами він дав Крутю чи то стусана, чи то штовханця, підпихаючи його вперед.
– Не чіпайте мене, – встиг пискнути Круть, проте сів досить прямо, услід за чим заговорив набагато голосніше, звертаючись до натовпу.
– О, вислухайте мене, всі ви, хто зібрався тут! Бо сталося дещо жахливе! Сталося те, для чого і слів не віднайти! Сталося нечуване в історії Нарнії! І тепер Аслан…
– «Ташлан», бовдур! – шикнув пильний таркаан Рішда.
– «Ташлан-бовдур», – швидко виправився Круть, – гнівиться на нас!
Над натовпом нависла сувора мовчанка: які ж іще напасті чатують на нещасну звірину? Маленький загін по той бік багаття затамував дух: що то воно буде?
– Авжеж, – оголосив Круть, – у цю саму хвилину, коли Великий і Жахливий сам перебуває серед нас – у цьому самому стійлі, тобто хліві, позаду мене, якийсь злонравний звір насмілився здійснити те, що нікому з вас у найстрашнішому сні й примаритися б не могло, і на думку б не спало, навіть якби Великий і Жахливий був не тут, а за тисячу тисяч днів путі, далеко-далеко звідси! Так от, той самий звірюка – іншого слова і не добереш – начепив на себе лев’ячу шкуру і тепер гуляє-розгулює лісами, удаючи із себе Аслана!
На якусь мить Джил здалося, що Круть збожеволів. Невже він і справді зібрався розповісти звірам всю правду? А рядами вже пронісся подув жаху й гніву і пролунав грізний рев.
– Гр-р-р, – ширилися над натовпом ревіння та гарчання. – Де він? Хто він? От я йому попсую шкуру кігтями та іклами!
– Помічений він був учора ввечері, – намагаючись перекричати натовп, заверещав Круть. – Та підлий боягуз утік! А звати його – Ослюк! Він і є осел ослом, жалюгідний ослючишко. Але якщо ви побачите цього осла…
– Гр-р-р, – пролунав грізний рик. – Нехай тільки попадеться до нас у лапи! Ми вже спустимо з нього чужу шкуру.
Джил кинула погляд на короля. Від несподіванки той і рота роззявив. На обличчі його читалася розгубленість. Тільки тут Джил і сама усвідомила всю глибину найпідлішої підступності. Підмішуючи ложку правди в бочку брехні у всіх на очах, ворог зумів надати зухвалій брехні правдоподібності. Який сенс виступати вперед і переконувати когось: «А чи знаєте, тут дехто начепив на бідного ослика лев’ячу шкуру, щоб обдурити вас, звірі?!» На це Круть сам перший скаже: «А я що казав!» І який сенс тепер виводити ослика в сіромашній лев’ячій шкурі? Зопалу його могли й самого роздерти на шматки
