Справа командора - Ігор Маркович Росоховатський

— Ах, ви ж запитували ще — чи дуже обіймала нас туга за Землею, людьми? Так, після усіх цих мертвих просторів і “розумних” мікробів…

— Зрозуміло, — сказав Петро.

Геолог здивовано подумав: “А що ти в цьому розумієш?” Він не підозрював, що гігант міг бачити образи, що виникали в мозку співбесідника, — досить було лише увімкнути телепатопідсилювачі. Але Петро не зробив цього.

“Тепер мені відомо:

другий випадок асфіксії—Т зареєстровано у людини, яка оглядала хворого штурмана. Обидва померли.

По—друге, збудник асфіксії—Т стійкий до двадцяти тисяч найсильніших лікарських препаратів. Це все, що медики досі встигли випробувати.

По—третє, незважаючи на застосування генхасу, якась частина мікробів могла вціліти.

По—четверте, туга за Землею у екіпажу ракети перейшла в ностальгію. Опинившись знову на Батьківщині, космонавти, природно, думали не про дотримання карантину, а про те, як швидше залишити корабель. Чи міг Кантов стримати їх, змусити виконувати всі умови карантину? Кантов такий, яким став після смерті Семенова?

І ще кілька запитань:

Чому асфіксія—Т проявилася у штурмана так пізно, майже через два роки після відвідин дивної планети?

Чому прилади у карантинному пункті показали стерильність?”

Павло Петрович ще раз перетасував у пам’яті всі ці факти, розташував їх по—іншому, але нічого нового не відкрив. “Щоб відповісти на двоє останніх запитань, треба більше знати про збудника хвороби”, — подумав він. На мить в його пам’яті вималювалися контури будівлі, де належало побувати.

— Полетимо на Медбазу? — запитав Петро.

— Ти повезеш мене?

— Добре.

Петро взяв Павла Петровича на руки, як беруть дітей, утворив захисну оболонку й увімкнув гравітатор. Він містився у його плечі й служив не тільки для пересування.

Вдалині показався багатоповерховий диск із пластмас, металу і скла. Він висів на висоті метрів п’ятсот над землею. Це й була пересувна база Медцентру.

Головний мікробіолог нікого не приймав. З трудом пробилися до його заступника.

Професор Мрачек, огрядний чолов’яга з профілем сови, теж не виявив особливого задоволення і готувався спровадити візитерів ще до когось, але Павло Петрович категорично сказав:

— Е, ні. Так не піде. Ви передасте нас своєму замові, він — помічникові і так без кінця. Вважайте, що я вже скористався особливими правами слідчого Ради, про які “сором’язливо” не згадував. Прийміть мої співчуття, дорогий професоре, але вам доведеться відповісти на запитання.

З грудей Мрачека вирвалося щось середнє між зойком і стогоном. Його великі круглі очі зупинилися на відвідувачах.

“Очі розширені від стимуляторів, — подумав Павло Петрович. — Зараз працівникам Мед центру не до сну”.

Уголос сказав:

— Двоє запитань до вас, професоре, а інші розтлумачить будь—хто з ваших асистентів чи навіть робот—інформатор. Мене цікавить, чи могла людина преспокійно носити в собі ці прокляті бактерії два роки, не підозрюючи, що хвора?

— Яка людина і де?

— Космонавт. У ракеті. За два роки польоту.

Павло Петрович сподівався, що професор поспішить з відповіддю, і вже готувався нагадати про важливість цієї розмови. Але Мрачек мовчав, дивився мимо Павла Петровича і хитав головою в такт своїх думок.

— На ваше запитання все—таки варто відповісти: “Так, міг”. Уявляєте, що таке живучість мікробів? Чули ви коли—небудь про латентний стан? Все життя ми носимо в тілі сотні штамів хвороботворних мікробів і не знаємо про них. Навіть такий активний мікроб, як збудник асфіксії—Т, перебуваючи в несприятливих умовах, міг сидіти в підпіллі, не розмножуючись. До речі, буквально в останні години з’ясовано, що він здатний утворювати спори. А спори мікробів у організмі помітити важко навіть при старанному аналізі. Більше того, мікроб міг зберігатися не в готовому вигляді, а в “кресленнях” — як помилка чи додаток до “запису” в нуклеїнових кислотах клітин. У такому випадку знайти його майже неможливо.

Мрачек говорив майже без пауз.

— А цей незвичайний мікроб виявляє дивовижний механізм пристосування. Я б сказав, що це можна порівняти лише з пристосовністю розумної істоти.

— Що? — мимоволі вихопилося у Павла Петровича. В його пам’яті зазвучали слова Істоцького…

Професор Мрачек посміхнувся:

— Порівняння — і нічого більше. Зважте самі, хіба це не досконалість? Одноклітинна істота, без складних систем захисту, і однак захищається проти найсильніших засобів, відомих медицині. Мікроб паралізує токсинами місцеві нервові центри, і вони не посилають сигналів. Хворий не відчуває болю — організм не включається в боротьбу…

Спалахнула сигнальна лампочка на календарному стенді, освітивши табличку з кількома словами і стрілками годинника поруч. Професор глянув на стенд, на стрілки, і на його обличчі відбився переляк.

— Мені пора. Вибачайте. Зараз у мене нарада відділу. На решту ваших запитань відповість робот з, інформвідділу. Бувайте здорові.

Вони не встигли вийти з кабінету, як стіни його освітилися. На них з’явилися зображення людей, які знаходилися в різних кімнатах. Нарада почалася.

У приймальні їх зустрів робот, схожий на коника—стрибунця, що зіпнувся на задні ніжки. На його плескатих грудях блищав номер. Вусики—антени злегка похитувалися.

— Я б хотів заглянути в клініки, — сказав йому Павло Петрович.

— В клініки? — перепитав робот м’яким жіночим голосом.

З грудей робота висунулася трубка проектора, спалахнув промінь — і стіна зникла. Замість неї — палата. Хворий напівлежав на автоносилках, руки його тремтіли. Він ніби тягся до чогось, йому бракувало повітря, ніздрі судорожно роздувались, обличчя посиніло.

Друга палата. Жінка. Очі витріщені. Страшний нелюдський крик…

А ось юнак хапає повітря ротом, як викинута на пісок риба…