Останній неандерталець - Михайло Миколайович Грешнов
— Перестань шаманити! — розсердився Андрій. — Торочиш одне й те ж: кут падіння, кут падіння…
— Мені здається, — зауважив Гольдін, — що ми на неправильному шляху. Ходимо біля неї, як ідолопоклонники. У чім правий Вовка? Схопив і побачив, Людмила — теж. А ми поклали на стіл і кружляємо, хоровод влаштували… Не чіпати руками — це, звісно, правильно. А чи на всі сто відсотків правильно?
— Ми і так беремо. Переносимо з місця на місце?
Зайшов Іван Сергійович:
— Ну, як, хлопці?
— Нічого… — відповіли безнадійно.
Іван Сергійович тупцював навколо столу, попереджав:
— Дивіться — обережніше. Ніяких потужних впливів. І щоб — ані плямочки!
У розпорядженні Андрія була апаратура для спектрального та хімічного аналізів, але застосовувати звичні методи до кристала не наважувався: надто цінною була знахідка. Електриці, магнетизму зірка не піддавалася, нічого не показувала. Минала четверта доба. Можна було збожеволіти.
— Доки ти нас мучитимеш? — не стримався Андрій, схопив зірку, підніс до лампи. — Стій! — крикнув застережливо. — Славко!
Обережно поклав зірку на стіл, дивлячись у темний закут намету порожнім, наче невидющим, поглядом.
— Побачив, Славко! Ух! — несамовито тер очі. — Побачив!
Вячеслав узяв кристал і собі підніс до кварцової лампи. І теж на мить засліп.
— Андрюшо!
Одразу з’ясувалися дві обставини: зірка давала зображення в синьому кварцовому світлі і в руках. Невдовзі з’ясувалося і трете: відбиття променів дорівнювало не куту падіння, а дев’яноста градусам!
Почалася божевільна робота.
Кристал “розкривався” широко й щедро. Ніколи було з’ясовувати, чому він показує лише в руках.
“Біоструми… — припускав Андрій. — Вплив біополя…” Вячеслав не сперечався. В хаосі різнорідних і дивних картин треба було відшукати первісну нитку чи кілька відправних пунктів: попереду стояло завдання — зображення мають побачити всі.
По шістнадцять годин підряд не виходили з намету.
Про успіх швидко довідалися на всіх ділянках. Геологи поспішали закінчити роботу, повернутися до табору. Підганяв і час: листя опало, вранці хребти були сизі від паморозі. На ділянці Л-2, де пошуками з наказу Івана Сергійовича керували Володимир і Людмила, незважаючи на ретельне прочісування, нічого не виявили. Осип, де Володимир знайшов зірку, розібрали по камінчику, але і це нічого не дало.
Хлопці, котрі доповідали Іванові Сергійовичу про пошуки, поверталися з табору з новими звістками:
— Шумилов розширяє намет!
— Прилаштовує чорний екран!
— Славко казав — справжнє стереокіно…
Чутки ширилися, мов пожежа в тайзі, розпалювали уяву кожного: швидше б настав донь!
Але Іван Сергійович був непохитний:
— Закінчимо розвідувальні роботи — тоді!
Нарешті цей день настав.
— Пояснення дозвольте давати мені, — хвилювався Андрій. — Зірка, як бачите, в центрі залу.
Зал — дерев’яний каркас, обтягнутий брезентом. Посередині стіл, на ньому кристал і прилад, схожий на фотозбільшувач — кварцова лампа у футлярі. На стіні прилаштували увігнутий лійкою і зовсім чорний екран. Зал перегороджено стрічкою. За стрічку Вячеслав і Андрій не пускають нікого. Уся та половина теж чорна: підлога, стіни, стеля. Чорнота посилює напруження, відчуття таємничості. І хоч друга частина залу напхом напхана, — люди стоять, ближче до стрічки сидять, розмовляють пошепки, всі чекають незвичайного.
Людмила й Володимир примостилися біля столу. Тут же, на неструганому ящику — Іван Сергійович. Старий нишком посміхається, хоче перевірити ще одне своє припущення.
— Промінь спрямовуємо на кристал, — каже Андрій, — на ті точки, які вивчено. Усього роздивитися, звісно, не вдалося.
Гасне світло.
Люда завмирає, затамувавши подих, мов перед стрибком у воду.
— Записи зроблено в об’ємній проекції, — веде далі Андрій. — Ми зразу опиняємось у просторі, з необмеженим кругозором… Але обертатися назад, дивитися на кристал не раджу: поблизу зображення яскраве, різке, діє на очі, як спалах блискавки.
— Я б сказав, — додав Іван Сергійович, — засліплює мозок, витісняє все за межі свідомості.
— Мабуть, це влаштовувало тих, — вів далі Андрій, — кому призначалися записи, але поблизу вони діють на людську психіку приголомшуюче.
— Так… — пробелькотів Вовка. — У мене й досі…
— Бачити записи можна в ультрафіолетовому світлі чи в сонячному промінні при обов’язковій дії біострумом. Ви ж, певно, це розумієте…
— Оце найнезрозуміліше з усього! — встряв Гольдін. — Ми набили не одну ґулю, поки виявили цю властивість. Взагалі дивина надзвичайна…
— Можливо, зірка, — заговорив Іван Сергійович, — синтез живого і неживого: неорганічного кристала з живим впливом рук, думки, бажання. Можливо навіть, — це психотехнічний пристрій, мені важко пояснити це, неорганічний мозок, що працює на біострумах живих істот. До речі, дотепне вирішення зв’язку з розумним життям інших планет: узяти і дослідити кристал можуть лише живі руки. Як би там не було, але зірка — дивовижне досягнення далекої цивілізації, котра розвивалася зовсім іншими шляхами, ніж на Землі.
— Я згоден з Іваном Сергійовичем, — сказав Андрій. — Зірка — це послання далекого світу. Додам тільки, що для нашого зору краще проектувати записи в темряву чи на чорне тло. Вмикай, Славко!
Ввімкнули апарат.
На екрані з’явився диск, куля планети, що повільно оберталася. В жовтуватій імлі пливли материки, моря, білі шапки полюсів.
— Ух ти! — залунало в залі.
Показався морський берег, затока, місто на березі… Потім усе зникло, наче обірвалася стрічка, і з екрана глянуло обличчя.
Усі здригнулися: кожному здалося, що очі звернені до нього, вдивляються просто у вічі. Вони дивилися, наче перевіряли, розглядали щось, і від їхньої чорної глибини не можна було відірвати погляду. “Жінка!” — майнуло у більшості. Дивувала ніжність обличчя, пом’якшеність ліній: правильний овал, загострене підборіддя; маленький стулений рот; прямий гарний ніс, нарешті, високий лоб і великі темні очі, незвичайні тим, що райдужної оболонки не було; зіниці горіли просто на білках. Вії, волосся, брови були чорні, шкіра темно-смаглява. “Безсумнівно, жінка!” — впевнилася Люда. Андрій, наче стверджуючи її думку, сказав:
