Війна з багатоликим звіром - Володимир Парал
Це триває вже занадто довго, думала вона. В мене не вистачає нервів. Щось мусить статись… Щось хороше.
Павла відпила вина.
— Чому ми ніяк не можемо домовитись у комунальній квартирі?
— Бо ми змушені там бути. Якби ми самі забажали мати на кожному поверсі спільний хол, усе було б чудово. Ми могли б відвідувати його, але могли б і не відвідувати. Обмеження особистої свободи. А знаєш, що найстрашніше в сучасній в’язниці? Там, крім восьмигодинної праці, дозволяється займатися спортом, читати, дивитись телевізор. Але грубість і жорстокість сусідів по камері — найжахливіші за все. Справжнісіньке пекло.
— Але хіба в’язні не можуть домовитися між собою, потоваришувати?..
— Тоді в’язниця перетворилася б на спортивно-лікувальний заклад для похудіння, — засміявсь Еда. — Я б охоче дав себе ув’язнити, бо через твої кулінарні здібності навряд чи схуднеш.
— Я боюся за Міхала.
— А я зовсім ні.
— Це ж твій син.
— Це молодий чоловік, і йому потрібна жінка.
— Але Тіна заміжня, у неї дитина.
— Проте не має чоловіка. Тіні, очевидно, це потрібно ще більше, ніж нашому Міхалові.
— У тебе все так просто виходить.
— А ти все занадто ускладнюєш, люба, — Еда підвівся, поцілував Павлу в голову й зняв кожух. — Піду подивлюся, що там робить Міхал і гляну на Бімонів каземат.
— Тебе все це починає бавити.
— Саме так. Як і все на світі. А що ж тут, власне, такого?
У «клубі» вже закінчувалися телевізійні новини, Станіслав пішов попрацювати до холу, а Ріта відкрила свій щоденний бар: завісила торшер червоною скатертиною, зробила грінки (з чужого хліба та сала) й принесла в одній руці п’ять пляшок пива.
— Міхале, підбери гарну музику! Починаємо з білого танцю! — гукнула вона й, плеснувши в долоні, запросила Еду.
— Не сердься на мене, Едо, що я накинулася вчора на тебе через те освітлення, — зашепотіла Ріта. — Станіслав робить усе правильно, незважаючи на відсутність думок у голові.
— Ти таки добре розумієшся на чоловіках.
— А ти лише тепер це помітив? Слухай-но, тобі не потрібні американські сигарети або батарейки?
— Мені вистачить їх, мабуть, до кінця ТСЗ.
— Але ТСЗ, певно, скінчиться не скоро? Та й по ньому, напевно, мені вже чогось бракуватиме.
Міхал танцював з Тіною, а Леона, залишившись сама, не витримала і привела з холу Станіслава.
— Білий танець! — знову весело крикнула Ріта, впевнено схопивши голову групи й закружляла з ним по підлозі.
— Тс! — засичала Леона, підійшла до Еди, обхопила його обома руками за шию, міцно притиснувшись стегнами, й коханці плавно загойдались у танці.
— Так оті зарази завжди починають! — Тіна Трикова кивнула Міхалові на Леону, — коли хочуть украсти в жінки чоловіка, а в дитини — батька.
— Мій тато часом буває доброю тварюкою, але цього він ніколиб не зробив! — рішуче мовив Міхал, а коли танок закінчився, додав: — Ти не заперечуватимеш, якщо я підскочу додому глянути на маму?
— Ну що ти, зовсім ні! Приведи її краще сюди.
— Мені б дуже хотілось.
Міхал прибіг додому і в глупій темряві перекинув столик з телефоном.
— Мамо, чому ти бодай не засвітиш?
— Мені так краще, — відповіла невидима Павла.
— Мамо, ходімо потанцюємо до комуналки!
— Знаєш, мені сьогодні чомусь не хочеться.
— Я поставлю тобі вальс, ти ж так його любиш!..
— Ти добрий хлопчик, Міхале, але облиш мене сьогодні, добре? А що робить тато?
— Танцює з Леоною. Може, йому щось передати?
— Та ні… Або, знаєш що? Передай йому, нехай відпочиває як слід.
Може, мені лише здалося, чи мама дійсно промовила ці слова з якоюсь гіркотою? — подумав Міхал. Але вмовляти її далі нема сенсу. Моя сповнена музикою мама справді не любить гамору… А над усе, мабуть, мою електромузику, хоча й запевняє, що їй подобається… Мама до безглуздя тактовна.
— І тобі не буде тут анітрохи сумно?
— Тепер уже ні, ти ж прийшов до мене. А зараз іди.
— Я скоро знову зазирну до тебе! — пообіцяв Міхал, а в передпокої вдруге наштовхнувся на той дурний столик. Ідіотський телефон, який зараз взагалі ні до чого, подумав Міхал. Без телефону чудово жити… І взагалі цей ТСЗ починає мені подобатись.
Підлога ощадливо освітленого коридора поблискувала тьмяними смугами. Міхал вибрав одну смугу й пішов нею, наче канатоходець. Я придумав це, коли був ще зовсім маленьким, подумав він, і відтоді завжди отак заспокоюю себе, коли буваю надто знервований. Цілими годинами я ходив отут, коли мама лежала в лікарні з запаленням жовчного міхура. І ще багато разів, коли вона сумувала або я її чимось розсердив. Через батька поки що — ніколи. Кілька разів через Ірену, але недовго. Зрештою, все одно з цього нічого не вийшло. З Марцелою — теж: напередодні іспитів на філософський факультет. Потім — коли влаштовувався до ПЧХП, а ще — перед черговою здачею власних реклам… Згодом полишив це ходіння, аж тепер знову почав, передчуваючи, що в моєму житті відбудуться колосальні зміни… Не варто, щоб Тіна застала мене за цим заняттям, ще подумає, ніби я й досі маленький. Я доведу їй… Вона фантастична жінка… Майже як моя мама.
— Будь лагідною з нашим Міхалом, — попросив Еда Роган Тіну Трикову під час танцю. — Він іще такий молодий, що часом стає лячно за нього.
