Атомний вогонь над океаном - Курт Герварт Балль
Джек Зонненфельд увімкнув електромотори і натиснув на важіль швидкості. Машина важко рушила з місця і повільно проїхала крізь розчинену браму. До корпусу 37 лишалося два кілометри.
Через кілька хвилин сліди від гумових коліс машини відбилися на утвореній із спеціально навезеної землі контрольній смузі завширшки метрів десять. Розглядаючи в дзеркало сліди машини, Джек і гадки не мав, що бачить їх востаннє.
Двері корпусу 37 були широко розчинені. Зонненфельд зробив невеликий поворот і заднім ходом повільно в'їхав по схилу на платформу складу.
Завищали гальма, електрокар зупинився за кілька сантиметрів од дверей. Джек навіть у сні під'їхав би так же точно й акуратно, бо виконував те саме день у день. Він виліз з кабіни, відсунув засуви заднього борта і почав чекати. Минуло небагато часу, і з складу вийшли завідувач з вантажником. Джек ступив кілька кроків їм назустріч і привітався, приклавши два пальці до кашкета.
— Це вже втретє за тиждень. Ось документи.
Тут Зонненфельду спало на думку, що зараз його знову вилають… Він щоразу виходить з кабіни, а в корпусі 37 це інструкцією заборонено. Боже милостивий, що тільки не заборонено в цьому корпусі! В'язниця в порівнянні з ним просто рай. Що може трапитись, коли шофер вийде на хвилинку розім'яти ноги, поки пан завідувач зволить його помітити. Часи, коли такі інструкції сприймали серйозно, минули давно.
Завідувач кинув на Зонненфельда короткий, гострий погляд. Він уже відкрив рота, щоб вилаяти шофера, але роздумав і взяв у нього документи.
Он воно що! Ось чого йому дозволено залишитися на території корпусу. Виходить, про вчасне закінчення роботи годі й думати. Джек виліз на електрокар, вийняв з свинцевого контейнера один з ящиків. Біс його знає, чому ці стальні штуки ставлять ще й у свинцеві контейнери. А важкі які! Прокляття, якби така штучка впала комусь на пальці, то нігті підстригати вже не довелося б.
Джек рушив до складу, але вантажник заступив йому дорогу і майже вихопив ящик з рук шофера.
— Що це значить? То кажуть робити, а тепер уже не можна. Ти, мабуть, боїшся, що я завдам тим ящикам болю?
Робітник поклав вантаж собі на плечі.
— Я сам понесу, — сказав він, — на це є інструкція. Ти можеш, якщо тобі хочеться, обережно витягати ящики з контейнера.
Джек усміхаючись подивився йому вслід. Цей теж накладає повні штани від страху перед вибухівкою. Шофер плюнув на руки і взявся за роботу! Поки вантажник повернувся з корпусу, всі ящики стояли на платформі електрокара. Всі, крім одного. Джек оглянув їх і здивувався: як мало місця вони займають, коли стоять щільно один біля одного. Він поставив на місце останній ящик. Можна було б… Далі він нічого не встиг подумати. Вгору злетіли промені біло-голубого сонця…
* * *
Коли спалахнула сліпуча вогненна куля і стався вибух, хіміко-фізик Хріс Браун був за межами атомного міста. Він поспішав на будівництво тритієвого реактора. У велетенській пустелі, в її довжелезних піщаних дюнах, працювали численні екскаватори, крани і бетономішалки.
За дорученням технічного керівника Мехіко-Занда професора І. Ф. Стефсона Хріс Браун мав обговорити деякі важливі питання з керівниками будівництва.
Шофер Тедд О'Брайєн, що з деякого часу постійно возив Брауна, гірко посміхнувся і сказав:
— Мабуть, на місцевості, де випробовують танки, зручніше їздити, ніж тут. Розгортають величезну будову, а про шляхи й не думають. Пустеля велика. А бідний водій…
Раптом науковець і шофер помітили біло-голубе полум'я.
— Прокляття! Що це таке? — вигукнув Тедд О'Брайєн. Він зняв руки з керма і затулив ними очі. Машина ще прокотилася кілька метрів і застряла в піщаній ямі.
Хріс Браун, худорлявий блідий чоловік, скоцюрбившись сидів у машині. Він теж інстинктивно рвонув руки до очей. Сліпуче полум'я, немов рентгенівське проміння, висвічувало кожну кісточку на його руках.
— Атомний вибух! — вигукнув Браун.
Тедд О'Брайєн уже вистрибнув з машини, щоб підлізти під кузов, але згадав про Хріса Брауна і знову підвівся. Світло було жахливе.
— Виходьте, містер Браун, — сказав шофер, подаючи руку науковцю.
Браун важко встав, обережно виліз і сів на пісок. Це була хвора людина. Смертельні промені вже двічі настигали Брауна, а сьогодні застукали його втретє.
— Це, мабуть, корпус 37, — сказав О'Брайєн. — Знову загинуть люди.
Корпус 37? Склад? Хріс Браун Хотів підвестись, але О'Брайєн затримав його.
— Джек Зонненфельд мав сьогодні везти на склад плутоній, — згадав шофер.
— Скільки ящиків? — спитав Браун.
— Не знаю. Машину навантажують по-різному.
— Колись це мусило статися, — тихо промовив Браун. — Скажіть, Тедд, біля реактора є захисна зона?
— Щось тимчасове там зроблено: канава і кілька нір.
— Треба їхати туди. Вітер дме на нас. Коли радіоактивний пил опуститься на землю, це вам може зашкодити.
— Мені? — засміявся Тедд. — А про себе, містер Браун, ви забули?
— На мене це вже не впливає, Тедд. Мої кістки і так розм'якшені. А ви повинні берегти себе. Треба попередити про небезпеку людей, які не пішли у сховища, — Браун підвівся.
Біло-голубе сонце ще палало над місцем вибуху. Поступово почав утворюватися темно-сірий гриб. Від нього відокремлювались і піднімалися вгору найрізноманітніших форм криваво-червоні і жовті хмарки.
Над пустелею прокотився громовий гуркіт. Тедд О'Брайєн допоміг Брауну сісти в машину, зняв покривало з сидіння і накинув його на себе і вченого.
