Атомний вогонь над океаном - Курт Герварт Балль

— Пробачте, але мені справді треба йти до Мері. Джон Стіпс попрямував до свого автомобіля. Стефсон гукнув йому вслід:

— Ми вас чекатимемо, Стіпс!

Варну Кальману професор запропонував сісти в своє авто. Уже в машині він сказав:

— Протягом багатьох років я борюся проти атомної зброї. Ейнштейн і його однодумці в роки війни хотіли перешкодити створенню бомби, та це їм не пощастило. Можливо, сьогодні ми зробили крок уперед, але треба пам'ятати, що викликати в людей ентузіазм легше, ніж переконати в істині.

— В чому ж полягає ця істина? — запитав Барн Кальман, повернувшись до професора.

— В тому, друже, що мало хто знає, наскільки ми всі заражені, скільки стронцію 90 вже є в наших тілах. Але ви фізик-атомник.

Барн Кальман дивився просто перед собою і нічого не відповів.

Через півгодини вони сиділи втрьох у квартирі Джеймса Стефсона. Економка старого професора подала їм закуску. Барн Кальман наповнив келихи вином.

Стефсон неспокійно походжав по просторій кімнаті. Показавши на книги й журнали, що лежали скрізь, він промовив:

— Ми знаємо багато, дуже багато. Ми нагромадили жахливі знання і вже є чимало людей, які своїми стражданнями підтвердили наші висновки.

— Жертви Хіросіми та їх нащадки — це наше вічне прокляття, — кинув Джон Стіпс. — Я їх бачив, професоре.

— Я теж, — промовив Стефсон. — Американський народ також заражений променевою хворобою. Скільки вже сьогодні народжується у нас неповноцінних дітей. Ми повинні домогтися, щоб атомна зброя була заборонена і, отже, ядерні випробування більше не проводилися.

— У Вашінгтоні є люди, які вважають, що Стокгольмські рішення — це нова перемога Москви, — зауважив Стіпс.

— Не знаю, — сказав Стефсон. — Ті, що стояли сьогодні біля будинку Магона, з Москвою не мають нічого спільного. Вони хочуть лише одного: щоб люди більше не гинули від атомних і водневих бомб. — На обличчі професора лягла тінь глибокої туги. Запросивши гостей до столу, професор розвивав свою думку далі: — Люди живуть, а що буде з майбутніми поколіннями? Ми знаємо, що з ними може статися: захворювання на рак, розм'якшення тканин кісткового мозку. — Раптом старий учений випростався і вигукнув: — Зараз більшість променевих часток висить у стратосфері, критичної межі ще не досягнуто. Поки радіоактивне проміння повністю проникне в нашу атмосферу, мине кілька десятків років! Тоді людям загрожуватиме зараження від опадів, через їжу…

Сивий сімдесятирічний Джеймс Стефсон, доктор і професор медицини, доктор філософії, доктор природознавчих наук, почесний доктор численних університетів багатьох країн світу, керівник інституту променевих захворювань простяг руки, і цей жест свідчив про безпорадність.

Барн Кальман і Джон Стіпс мовчали. Журналіста явно мучила якась думка. Нарешті, він звернувся до професора:

— Якщо я вас правильно зрозумів, професоре, ви вважаєте, що і в нас, у Сполучених Штатах, зростає небезпека променевих захворювань? Які підстави для такого висновку?

Стефсон сів у крісло біля письмового стола.

— Милий друже, в пустелі Невади стільки експериментують, що відповідь на ваше запитання довго шукати не треба. Правда, великі випробування провадяться на островах Тихого океану. Проте трапляються й такі речі, як учорашній вибух у Мехіко-Занді, який марно намагаються приховати.

— Але ж Мехіко-Занд — це місце суто теоретичних дослідів, професоре, — зауважив Барн Кальман. — Там працює мій батько.

— Так, місце дослідів, дорогий Кальман. Там виробляють, головним чином, плутоній і тритій. Досліджують і продають. У Мехіко-Занді виробляють не бомби, а сировину для них. Різниця не така вже й велика.

— Це правда, — сказав своєму приятелеві Стіпс. — Руки в них все одно нечисті, Барн. У вашого батька, мабуть, теж.

Джеймс Стефсон посміхнувся.

— Коли вже викликали небезпеку радіації, треба вести дальші досліди, щоб цю небезпеку подолати. А термоядерна реакція поки що неодмінно даватиме радіоактивність. Якщо насиченість радіоактивністю не збільшиться в багато разів від ядерних випробувань, атмосферу ще можна тримати в чистоті.

Стефсон встав, його гості теж підвелися, попрощались і пішли. Старому професорові треба було відпочити.

Технічний керівник Мехіко-Занда І. Ф. Стефсон вийшов з своєї лабораторії У дверях він кинув побіжний погляд на контрольний щит і світлові сигнали, що показували, в яких кімнатах величезного будинку ще працюють. Професор уже попрямував до виходу, але раптом зупинився.

Хто ж працює в експериментальній кімнаті В-24? Адже Хріс Браун хворий.

Стефсон швидко піднявся на другий поверх. Хто може бути в кімнаті В-24? Це одна з найнебезпечніших кімнат. Там Браун проводив серію експериментів за розробленою Стефсоном схемою. Він випробовував засоби для абсорбції — вбирання радіоактивних променів.

Професор зайшов у передпокій. Світловий сигнал на дверях знову підтвердив, що в лабораторії працюють. Невже хтось пробрався туди, щоб ознайомитися з його дослідами? Може, Кальман? Стефсон поквапливо надів у коридорчику робочий костюм, що висів на гачку. Тримаючи в руках променевимірювач, він відчинив двері в лабораторію. За столом сидів чоловік. Невже Браун? Професор хотів підійти ближче, але спершу вийняв невеличку трубку, підняв її вище до верхнього освітлення і глянув на показання стрілки.

Це неможливо! Тоненька стрілочка легенько тремтіла за контрольною червоною рискою. Стефсон оглянув кімнату. Індикатори на стінах між нішами показували небезпечне коливання червонуватого світла. Це означало, що людини за оббитим свинцем експериментальним столом працює в умовах дуже небезпечної радіації. А ось на столі біля дверей лежить дозиметр Брауна. Яка безвідповідальність!

Браун, а це був він, хоч йому слід було лежати в санаторії, сидів, нахилившись над автоматами. Раптом світло на індикаторах взялося червоним кольором. Браун відсахнувся.

Поступово яскраве червоне світло зблідло. Науковець доторкнувся до одного з автоматів. І одразу ж знову виникло червоне світло.

Стефсон не міг більше стримуватися.

— Послухайте, Браун! Що з вами? — Голос професора звучав дивно у цій кімнаті без вікон, осяяній рівним світлом, що не давало жодної тіні.

Хіміко-фізик