Польовий командир - Сергій Батурін
Як же щиро тоді вірилося у те, що все можна негайно змінити, що країна отримала нарешті шанс. Він і справді сподівався в ті часи на злам, на корінний поворот… Ов-ва!
Через ту кляту картинку, — дідько б її вхопив, — упали міністрові на душу сірі, із мжичкою, присмерки. Дорогою на роботу з бару службового «бентлі» він хильнув добрячу порцію відбірного віскаря — буцімто заспокоївся. А в кабінеті вже, побачивши злощасну пам'ятну шафу, не на жарт розлютився.
…Ставши невдовзі після Помаранчевої революції міністром (тоді ще просто — внутрішніх справ), він здивував усю апаратну братію, прийшовши на обід до звичайної міністерської їдальні (завважте — не до ВІП-зали) і відстоявши в загальній черзі. Балачок міністерським вистачило на тиждень: «Уявляєте, заплатив!» От чого-чого, а такого — щоб перший керівник розраховувався в їдальні — не траплялося в правоохоронному відомстві від грецьких календул.
Перший день — нічого особливого: знайомство з керівниками департаментів та управлінь, із розташуванням приміщень служб, представлення обласних начальників… Таке, самі знаєте. Оглядалася людина. Кажете, не в курсі, міністром жодного дня не були? Ну, а на нову роботу хоч раз у житті виходили? І я виходив. Головне в перший день — зорієнтуватись, куди потрапив. Саме це й робив один з керманичів Майдану, вчорашній «польовий командир» Валерій Одвірченко.
А наступного дня, ревізуючи вміст меблів у кабінеті, виявив він у дорогій імпортній шафі респектабельного шкіряного портфеля з грошима. Повного-повнісінького! Пачечки охайненькі, чепурненькі такі — переважно американські.
— Чий портфель? — вилетів до секретарки.
— Уперше бачу, — округлила очі та.
— Чий? — ошелешив керівника апарату.
— Такого ні в кого нема, — почухав лисину заслужений генерал.
Викликав прибиральницю.
— А де був портфель? — запитала вона.
— У моєму кабінеті.
— Якщо у вашому, — видала резюме тітка, — то, скоріше за все, ваш.
«Може, від попередника залишився, — припустив міністр. — Нічого, завтра розберуся».
А назавтра портфелів — геть однакових — у шафі стало два. Наступного дня — три… Особистий перегляд записів з камер спостереження не дав жодних результатів. Заміна замків зі спробою контролювати всі ключі — теж, як і заборона з'являтися у його приймальні будь із чим, крім прозорих пластикових течок. Прискіпливий допит помічників, референтів та секретарок на тему: «Хто заходив без мене до мого кабінету?» — тим паче. Нарід благоговійно жахався: «Та хто ж насмілиться?»
Тим часом у череві шафи розмножувалися портфелі. Треба було щось вирішувати. Прем'єрку міністр не став турбувати, а звернувся прямо до президента, давнього соратника по опозиції та доброго товариша.
— Любий друже, — вислухавши його, сказав тоді президент, — я глибоко переконаний, що нова влада використає унікальний шанс і впорається з усіма викликами, які кидає їй сучасна епоха.
Головним викликом було те, що портфелів ставало загрозливо багато. За тиждень і шафа не зачиниться. Скільки грошви в кожному й чи однакова там сума — колишній польовий командир не знав.
Крім ділових сумок, розмножувалися й пляшки в барах його «бентлі» та кімнати відпочинку: чи то лише відсьорбнеш з якоїсь чи п'ять штук вип'єш — на ранок знову хоч там, хоч тут — повний набір, і усі — закорковані. Відновлювалися й продукти в холодильнику тієї кімнати. Яким чином — встановити також не вдалося.
До комфорту міністр стрімко звикав, а от шафа його тяжко непокоїла. Вважаючи себе людиною порядною, він навіть не припускав і тіні думки, що можна ті гроші взяти. Важко ламав голову, що вдіяти. Доки не визначився: гроші треба виносити й витрачати на благодійництво. На сиротинці. На гуманітарні проекти.
Через вірну людину він переказував кошти на дитячі будинки й інтернати, а вительбушені, обпатрані портфелі складав до іншої шафи, тієї, що у кімнаті відпочинку. Не ходити ж бо справді коридорами з тими клятими портфелями! А раптом побачить той, хто їх підкладає, і вирішить: нарешті взяв!
Одного разу стався прокол: він не встиг передати гроші й приніс їх додому. «Тобі що, премію дали?» — помітила пачки дружина Люда. «Премію», — буркнув загнаний до глухого кута Валерій. «Так багато?» — не могла повірити вона. «Так це ж за півроку», — знайшовся міністр. Наступні шість місяців він складав копійка до копійки всі справжні премії та доплати і майже відновив портфельну суму.
Але анафемська шафа не спустошувалася, як басейн у тій класичній задачці про воду й труби — один портфель вилучався, а на ранок з'являвся інший.
Так тривало десь із півроку, а потім, одна по одній, густо, хоч лопатою горни, почали з'являтися кримінальні справи про розкрадання благодійницьких внесків директорами притулків та дитбудинків, причому саме тих, куди надсилала кошти довірена особа. Не всі педагоги, завважив Валерій Георгійович, виявилися нечистими на руку, але всі крадії виявилися з його списку.
Цього не буде — гупнув кулаком по столу польовий командир Майдану й викликав керуючого справами міністерства. Бувалий у бувальцях генерал незворушно дивився, як пан Одвірченко власноруч опломбовував шафу, і уважно вислухав його наказ винести її під три чорти хоч до фінчастини, хоч до архіву, хоч до Євгенії Марківни. За п'ять хвилин шафу як корова язиком злизала.
Вийшовши надвечір з кабінету, Валерій Георгійович опечатав двері особистою печаткою, пояснивши ошелешеним клеркам: «Віднині прибирати тут будуть у моїй присутності!»
Наступного ж дня він подарував сто вісімдесят дев'ять однаковісіньких дорогих
