Польовий командир - Сергій Батурін

На обласному збірному пункті знайомий капітан сказав Петрові, що свіжої команди зараз немає і призовників путящих катма — сама полова: кілька вештаються таких, що їх не забажав жоден «покупець» за цілий тиждень, і якщо пан старший прапорщик поспішає, то може їх забирати.

— Нащо мені перебірки? — набурмосився Петренко. — У нас кордон, а не цацкі-пєцкі!

Знав він такі штуки, не новачок! Усі намагаються спекатися або хворих — незрозуміло, як таких взагалі призивають, — або шибайголів, для котрих тюрма давно шконки приготувала. Принаймні, сам він завжди прискіпливо переглядав справи кандидатів до свого прикордонного загону й відсіював тих, хто викликав бодай найменші сумніви. Потім уважно оглядав кожного хлопця, знов відсортовував підозрілих і, треба віддати йому належне, на відміну від інших «покупців», жодного «зальотчика» до загону не привіз. Траплялося, за найменшим сумнівом вже із кузова висаджував! Командування знало про Петренкову надзвичайну «чуйку», ставило його за взірець, та йому від того було ні холодно ні жарко — на зарплаті жодним чином ті похвали не відбивалися.

— Застава не богадільня! Там убогим не місце! — суворо додав він.

— Тоді чекай до завтра, — посміхнувся капітан. — Будуть ще люди, вибереш.

Прикордонник швиденько оформив утримання на добу для водія та сержанта, прилаштував машину на госпдворі, заніс капітанові пляшечку — за «натирку[13]» — і вирушив у тупик Біла Будка (є таке місце в Ганську) до свого старовинного приятеля Анатолія Павловича Пєстова.

…Досвідчений виробничник інженер Пєстов після розпаду Радянського Союзу та глибокого нокдауну вітчизняного ВПК, до якого відправив його той-таки розпад, досить довго бідував. Він хапався за будь-які роботи: торгував, менеджерствував, був дрібним клерком, робив лопати в кооперативі — аби тільки прогодувати родину. Це вдавалося не надто добре: дружина дорікала злиднями, а діти… Ні, вони слова злого не сказали батькові. Але саме тоді почали з’являтися в комерційних кіосках різні «Марси» — «Снікерси» — «Баунті» з їхньою райською насолодою, «Орбіти» й «Стімороли» з цукром і без, «Кола», желейні цукерки й безліч інших польсько-турецьких спокус. Малі розуміли скруту й жодного разу не попросили щось із того манливого розмаїття купити, та якими очима вони на те все дивилися! Ці мовчазні красномовні позирки краяли (та що там краяли — по живому рвали) Пєстову серце. Чоловічий гонор штовхав його межи лопатками: шукай джерела гідного існування для своєї сім’ї! До бізнесу покликання Анатолій Павлович не відчував: трішечки-бо постояв на речовому ринку, і тому чітко розумів, що в цій царині приречений на фіаско, а головні свої чесноти: неповторний, чарівний шарм, вміння довірливого спілкування, відкрите лице — не знав, як використати.

Та доля таки дала йому шанс — він став довіреною особою у вирішенні делікатних справ представників місцевої влади із заявниками та прохачами, простіше кажучи — «помагайлом». Думаєте, так легко «вирішити питання», тобто — дати хабара? Та хто, якщо він не останній ідіот, у вас його візьме? Аби «підмазати», «дати на лапу», «погріти» впливову, поважну й розумну (а інакше як вона набула впливу й поваги й досі утримує їх?) людину, треба бути не лише «вхожим до кабінетів», а й стовідсотково надійним, практично — своїм. Хоч як важко було попервах, Анатолій Павлович таким став.

— Тут, бачиш, яке діло, — сказав він Петренкові, коли приятелі випили по першій, — вони вже не можуть без мене: вони мене у спадок передають.

— Як це — у спадок? — витріщився на нього вояк.

— А отак, — задоволено захрумтів тугою редискою колишній провідний конструктор відділу перспективних розробок секретного військового заводу. — Голова райдержадміністрації йшов на пенсію, так запросив мене й представив своєму наступникові: «Це, — каже, — Анатолій Павлович Пєстов, чоловік, з котрим можна мати справу.» І йому добре, і мені. А я що? Я лише знаю, до кого підійти й які слова сказати. Підхожу до потрібної людини: «Ларисо Іванівно, ми переробили пояснювальну записку відповідно до ваших зауважень», — і течку даю. А вона знає: її доля — вже там. «Добре, — каже, — я повідомлю, коли піднести основний пакет документів». Це означає — всю суму для підписанта. Я приношу й назавтра отримую потрібний дозвіл чи документ. І так роками. А ти спробуєш — вони тебе негайно в УБЕП здадуть.

— Конспірація, — зазначив для себе прикордонник. — «Здєсь продайотся славянскій шкаф?»

— Умовна мова. Знаєш, скільки часу я її виробляв? Цілий код. Код Пєстова! — визначив Анатолій Павович із погордою не меншою, ніж та, що її він відчував у колишні часи, розробивши з десяток рацпропозицій до секретного обладнання…

«От би й мені так навчитися..» — мимохіть позаздрив Петренко, підсвідомо розуміючи, що так у нього не вийде…

Переночувавши у приятеля, бравий прикордонник зранку прибув на збірний пункт, стурбований своїм відкриттям, що відучора пульсувало у його свідомості: без «основного пакета» суттєво покращити своє життя йому не вдасться, а взяти грошей на цілий пакет йому просто ніде. Від усвідомлення цієї простої істини він дратувався й перешерстив новоприбулу команду призовників із такою суворою прискіпливістю, ледь набравши два потрібних десятки, що й приятель-капітан аж гмикнув: «Справді, і-пєцкі!»

Повертаючись на заставу, старший прапорщик завважив, що пікетувальників-матюкальників стало в рази більше. Перехожі йшли повз транспаранти, не звертаючи на них жодної уваги, а наряд дорожньої міліції, що чергував трішечки осторонь, байдуже ігнорував запозичені з тюркської ненормативні слова. Їх вочевидь цікавило дещо інше, і знайти те можна було не на тротуарах, а лише на проїжджій частині вулиці. «Тут щодня грудьми рубіж закриваєш, а вони… Тьху», — подумки плюнув Петренко й відвернувся.

Вдома Валентина зустріла його словами:

— Слава Богу, я вже почала хвилюватися!

— Та з якого дива? — не зрозумів прапорщик.

— Так вже другий день по телевізору передають