Острів загиблих кораблів - Олександр Романович Бєляєв

— Шах королю. Шах і мат.

— О, щоб вас акула проковтнула! Ви майстерно граєте, містере Гатлінгу, — сказав знаменитий нью-йоркський сищик Джим Симпкінс і незадоволено почухав за правим вухом. — Так, ви граєте відмінно, — продовжував він. — А я все ж таки граю краще за вас. Ви обіграли мене в шахи, зате який прекрасний шах і мат влаштував я вам, Гатлінге, там, у Генуї, коли ви, як шаховий король, відсиджувалися в найдальшій клітці зруйнованого будинку! Ви хотіли сховатися від мене! Марно! Джим Симпкінс знайде на дні моря. Ось вам шах і мат, — і, самовдоволено відкинувшися, він запалив сигару. Реджинальд Гатлінг знизав плечима.

— У вас було надто багато пішаків. Ви підняли на ноги всю генуезьку поліцію і вели правильну облогу. Жоден шахіст не виграє партії, маючи на руках одну фігуру короля проти всіх фігур супротивника. І, крім того, містере Джиме Снмпкінсе, наша партія ще… не скінчилася.

— Ви вважаєте? Цей ланцюжок ще не переконав вас? — і сищик торкнув легкий, але міцний ланцюг, яким Гатлінг був прикований за ліву руку до металевого стрижня ліжка.

— Ви наївні, як багато геніальних людей. Хіба ланцюги — логічний доказ? Утім, не вдаватимемося у філософію.

— І відновимо гру. Я вимагаю реваншу, — докінчив Симпкінс.

— Навряд чи це вдасться нам. Хитавиця посилюється та може змішати фігури, перш ніж ми закінчимо гру.

— Це як накажете розуміти, теж у переносному розумінні? — запитав Симпкінс, розставляючи фігури.

— Як вам завгодно.

— Так, хитає ще й як, — і вій зробив хід.

У каюті було задушливо та жарко. Вона знаходилася нижче за ватерлінію, недалеко від машинного відділення, яке, як могутнє серце, стрясало стіни ближніх кают і наповнювало їх ритмічним гулом. Гравці занурилися в мовчання, прагнучи зберегти рівновагу шахівниці.

Хитавиця посилювалася. Буря розігрувалася не на жарт. Пароплав лягав на лівий бік, поволі підіймався. Знову… Ще… Як п’яний…

Шахи полетіли. Симпкінс впав на підлогу. Гатлінга утримав ланцюг, але він боляче рвонув його руку біля кисті, де був «браслет».

Симпкінс вилаявся та всівся на підлозі.

— Тут стійкіше. Знаєте, Гатлінгу, мені недобре… того… морська хвороба. Ніколи я ще не переносив таку диявольську хитавицю. Я ляжу. Але… ви не втечете, якщо мені стане погано?

— Неодмінно, — відповів Гатлінг, укладаючись на ліжку. — Порву ланцюжок і втечу… кинуся в хвилі. Віддаю перевагу товариству акул…

— Ви жартуєте, Гатлінгу, — Симпкінс поповзом дістався до ліжка і, охаючи, улігся.

Не встиг він витягнутися, як знов був скинений з ліжка страшним поштовхом, що хитнув увесь пароплав. Десь тріщало, дзвеніло, шуміло, гуділо. Зверху доносилися крики й тупіт ніг, і, заглушаючи весь цей різноголосий шум, раптом тривожно загуділа сирена, даючи сигнал: «Усім нагору!»

Пересилюючи втому й слабкість, чіпляючись за стіни, Симпкінс пішов до дверей. Він був смертельно переляканий, але прагнув приховати це від супутника.

— Гатлінге! Там щось трапилося. Я йду подивитися. Пробачте, але я мушу замкнути вас! — прокричав Симпкінс.

Гатлінг презирливо подивився на сищика та нічого не відповів.

Хитавиця тривала, але навіть при цій хитавиці можна було помітити, що пароплав поволі занурюється носовою частиною.

Через кілька хвилин у дверях з’явився Симпкінс. З його дощового плаща стікали потоки води. Обличчя сищика було спотворено жахом, якого він вже не намагався приховати.

— Катастрофа… Ми тонемо… Пароплав одержав пробоїну… Хоча до ладу ніхто нічого не знає… Готують шлюпки… відданий наказ надягати рятувальні пояси… Але ще нікого не пускають сідати в шлюпки. Говорять, корабель має якісь там перегородки, можливо, ще і не потоне, якщо там що-небудь таке зроблять, біс їх знає що… А пасажири б’ються з матросами, які відганяють їх від шлюпок… Але мені ж що накажете робити? — закричав він, накидаючись на Гатлінга з таким виглядом, ніби той був винуватцем усіх його пригод. — Мені ж що накажете робити? Рятуватися самому та стежити за вами? Ми можемо опинитися в різних шлюпках, і ви, напевне, втечете.

— А це вас хіба не заспокоює? — з насмішкою запитав Гатлінг, показуючи ланцюжок, яким він був прикутий.

— Не можу ж я залишитися з вами, хай вам біс.

— Одне слово, ви хочете врятувати себе, мене і ті десять тисяч доларів, які вам обіцяли за моє піймання? Вельми співчуваю вашому скрутному становищу, але нічим не можу допомогти.

— Можете, можете… Слухайте, голубчику, — і голос Симпкінса став застережливим. Симпкінс весь зіщулився, як жебрак, котрий вимолює подаяння, — дайте слово… дайте тільки слово, що ви не втечете від мене на березі, і я зараз же відімкну та зніму з вашої руки ланцюг… дайте тільки слово. Я вірю вам.

— Дякую за довіру. Але ніякого слова не дам. Утім, ні: втечу за першої нагоди. Це слово можу дати вам.

— О-о!.. Бачили ви таких?.. А якщо я залишу вас тут, упертюх? — І, не чекаючи відповіді, Симпкінс кинувся до дверей. Чіпляючись, деручись і падаючи, він вибрався крутими сходами на палубу, яка, незважаючи на ніч, була яскраво освітлена дуговими ліхтарями. Його відразу вшкварило дощовою завісою, яку термосив бурхливий вітер. Корма корабля стояла над водою, ніс заливали хвилі. Симпкінс оглянув палубу та зауважив, що дисципліна, яка ще панувала кілька хвилин тому, подолана, як легка перешкода, скаженим натиском того первісного, тваринного відчуття, яке називається інстинктом самозбереження. Вишукано одягнені чоловіки, ще вчора галантно й люб’язно надавали паннам дрібні послуги, тепер топтали тіла цих панн, пробиваючи кулаками дорогу до шлюпок. Перемагав найсильніший. Звук сирени зливався з нелюдським ревом оскаженілого стада двоногих звірів. Маячили роздавлені тіла, розтерзані