Зберігач Таємних Реліквій - Arachne

Тобі стояв нерухомо, його погляд був зосереджений кожному з учнів. Він вивчав їх, не пропускаючи жодної деталі. Його досвідчений погляд ловив кожен рух, кожну зміну у виразі обличчя.

Рю, зазвичай впевнений і рішучий, тепер був охоплений сумішшю цікавості та страху. Його очі блищали, але в них було видно напругу. Тобі зазначив, як руки Рю трохи тремтіли, коли той намагався триматися спокійно. Це не втекло від його уваги — юний воїн явно усвідомлював всю серйозність ситуації, але в його погляді було видно і внутрішнє прагнення подолати свій страх.

Монах, який здавався спокійним, був занурений у глибокі міркування. Його обличчя було безпристрасним, але куточки губ видавали приховане хвилювання. Тобі помітив, як його погляд не затримувався на одному предметі, а ковзав по скарбниці, ніби чернець намагався знайти в цьому місці щось більше, ніж просто артефакти. Його душевний стан видавав його мовчання — він знав, що тут важливим є не тільки зовнішній спокій, а й внутрішня зібраність.

Воїн із храму Ямато стояв із прямою спиною, його обличчя було серйозне, але в очах читалася зосередженість. Тобі бачив, як воїн міцно стиснув руки за спиною, ніби намагаючись утримати себе від спокуси доторкнутися до чогось. Його щелепи були стиснуті, а очі пильно стежили за кожним словом Тобі. Цей учень, незважаючи на свою напругу, демонстрував залізну волю та дисципліну, що не могло не вразити старого майстра.

Тобі розумів, що перед ним стоять молоді воїни, кожен з яких має свій унікальний характер і здібності. Вони всі гідні поваги, але їхній розвиток буде залежати від того, наскільки вони зможуть подолати свої внутрішні страхи та сумніви.

Нарешті, Тобі сказав, його голос звучав спокійно, але з легкою ноткою застереження:

— Ваше випробування тут дуже важке, але це лише початок.

Ці слова пролунали як фінальний акорд, змусивши учнів глибше усвідомити, що їхній шлях тільки починається, і що попереду на них чекають ще складніші випробування.

Тобі глибоко зітхнув, його груди важко піднялися, а очі звузилися в зосередженості. Потім він заговорив стародавньою мовою самураїв, його голос був низьким і проникливим, ніби резонував із самим духом місця:

— Теншу але оіке, Акоя-но рей, омийде про іради, вони га саігаї про манеку струми, аната але кандзе про сакіарuku.

Учні завмерли, коли почули ці слова. Їхні серця забилися сильніше, дихання частішало. Вони не розуміли до кінця, що саме Тобі сказав, але стародавня мова, якою він говорив, наповнила їх внутрішнім трепетом. Кожен із них відчув, як повітря навколо стало густим, ніби сам храм почав жити своїм життям, відгукуючись на заклик старого майстра.

Рю, що стиснув рукоять своєї катани, відчував, як його пальці злегка тремтять. Його зазвичай тверда рішучість почала вагатися, але він змушував себе стояти прямо, борючись із раптовим відчуттям, що щось незвідане ось-ось проявиться перед ними.

Монах, який раніше здавався спокійним, тепер завмер в очікуванні, його погляд став більш зосередженим, але за цим зосередженням ховалося хвилювання. Він відчував, як щось невидиме проникає до храму, наповнюючи його невідомою силою. Йому було страшно, але він не міг дозволити собі це показати.

Воїн із храму Ямато, який звик до фізичних битв, тепер відчував себе безпорадним перед тим, що не міг зрозуміти чи контролювати. Його дихання почастішало, він відчув, як холодний піт пробіг по його спині, але він не відступив — це було випробування, і він знав, що має зустріти його з гідністю.

Раптом повітря навколо них наповнилося легким пошепком, ніби здалеку долинали голоси. Тіні в кутках храму стали густішими, наче щось почало проростати із самої темряви. І ось перед ними з'явилася вона.

З нічого, просто перед гробницею, повільно почала матеріалізуватися постать. Вона була напівпрозорою, наче зітканою з самого повітря, але поступово набувала все більш чітких обрисів. Перед ними постала молода дівчина, не старша шістнадцяти років. Її довге волосся спадало на плечі, а очі блищали загадковим світлом. На ній було традиційне кімоно, прикрашене квітами сакури, але його краї злегка колихалися, начебто були зіткані з туману.

То була Акоя, онука генерала Такахасі. Її вигляд був одночасно красивим і лякаючим. Вона дивилася на них з м'якою усмішкою, але в її очах було щось давнє і незбагненне, наче вона несла в собі весь тягар віків, охороняючи скарби своєї сім'ї.

Учні, затамувавши подих, дивилися на привид. Вони стояли, як укопані, охоплені сумішшю страху та благоговіння. Ніхто не смів рушити з місця, усвідомлюючи, що вони стали свідками чогось воістину неймовірного, і це випробування, можливо, змінить їх назавжди.

Примара Акої плавно ковзала по підлозі, ледве торкаючись поверхні плит. Її присутність, мов легкий вітерець, змушувала полум'я смолоскипів колихатися і кидати на стіни храму довгі, живі тіні. Кожен її крок був беззвучним, але його відчували, як холодний дотик, що пробігає шкірою.

— Тобі-сан, — її голос прозвучав ніжно, наче мелодія флейти, — давно не бачилися.

Вона трохи схилила голову на знак поваги, її довге волосся плавно ковзнуло по плечах, відбиваючи м'яке світло смолоскипів. Учнів охопило дивне почуття: її вітання, незважаючи на його доброзичливість, несло в собі давню міць, якій неможливо було протистояти.

— Кого ти привів у гробницю мого діда? — спитала вона, оглядаючи учнів.

Тобі спокійно спостерігав за її рухами, не зводячи з неї очей. Його обличчя залишалося незворушним, але в глибині душі він відчував повагу та обережність. Акоя, будучи примарою, могла побачити більше, ніж просто зовнішні прояви, вона проникала у саму суть душі.

Вона обійшла кожного учня, її постать ніби ширяла над землею, рухаючись безшумно і плавно. Кожен із учнів відчув її присутність особливо гостро, коли вона наближалася до них. Рю, стоячи прямо і сміливо, відчув, як холод пробігає його хребтом, але не здригнувся. Він зустрівся з її поглядом, намагаючись не видати своїх емоцій.