Шляхи титанів - Олександр Павлович Бердник
Сонце зайшло за горизонт, у місті загорілись вогні. Тут повітря ще розсіювало останні промені дня, висріблюючи прозорі стіни небесної будівлі.
Георгій, подивившись зачарованим поглядом на багряний обрій, попрямував по рожевих сходах вгору. Назустріч йому вийшла весела усміхнена дівчина в ніжно-блакитному платті. Вона побачила новоприбулого і закам’яніла. На обличчі з’явилась розгубленість.
— Ви пізнаєте мене, Георгію? — запитала вона, все ще не вірячи очам. Густий рум’янець заливав її щоки.
— Аннабела? — здивувався Георгій. Це була його шкільна подруга. — Як ти тут?..
— Чому ти здивований? — запитала й собі дівчина. — Хіба це не почесна робота — влаштовувати дозвілля людей? А ти хіба не сюди прийшов?..
— Ні, ні! Бела! Люба моя! Пробач, я не те хотів сказати… Але ти пам’ятаєш, як ми мріяли, як училися разом…
На ніжних щоках Аннабели пролетіла тінь смутку. Вона опустила золоті вії донизу.
— Пам’ятаю… Я ніколи не забувала ті далекі казкові часи. Це ти нічого не пам’ятав, не бачив…
— Про що ти, Бело? — Голос Георгія був розгубленим, він намагався поглянути в очі дівчині.
Аннабела зашарілася, потім, пересиливши себе, весело розсміялася, змахнула невидиму сльозу.
— Пусте! Ти краще скажи: що привело тебе сюди? Адже завтра виліт?..
— Ну й що ж? Хіба мені не можна востаннє, перед прощанням погуляти як слід?..
— А як же… вона…
— Що? — Між бровами Георгія залягла різка риска.
— Ти розумієш, про що я кажу… Я все знаю. Все!
— Ти про Маріанну?
— Так!
— Не треба… Не треба! Я прийшов сюди, щоб забути її! Вона кличе мене назад, владно кличе, а я — ти чуєш, Бело, — а я не маю права!..
— Забути? — Аннабела сумно посміхнулася. — Хотіла б і я забути багато дечого в житті, але…
Вона замовкла на півслові. Очі Георгія були заплющені. На скронях пульсувала жилка. Тоді дівчина стиснула його долоню, в її очах блиснув зухвалий вогник.
— Еге, друже! Чому розкис?..
Судорога болю пройшла під шкірою на обличчі Георгія, а в наступну хвилину він уже оволодів собою. Сині очі заіскрились, зникла блідість.
— Я радий побувати у вас!..
— Але пам’ятай — у нас не повинно бути сумних! Тут треба тільки веселитися!
— Я для цього і прийшов сюди…
— Тоді вальс зі мною. «Сонячний вальс»!
Дівчина махнула рукою комусь в глибині приміщення. Полилась музика вальсу в огняному, енергійному темпі. Аннабела перегнулась через руку Георгія, і вони закружляли по дзеркальній підлозі танцювального залу серед десятків інших пар.
Дівчина, квіти, веселі люди — все це сплуталося в очах Георгія. Він відчував гаряче тіло, він бачив іскри зелених очей, він відчував щось таке, що передувало забуттю. О, якби, якби забуття! Хоч на ці останні півдоби! До того часу, коли навколо буде корабель і Всесвіт!
Але ні! Не забути йому про політ, про скору розлуку з Маріанною! О, Маріанна! Де ти?..
Танець закінчився. Георгій зупинився, з вдячністю схилився перед Аннабелою. Вона, важко дихаючи, усміхаючись, легко поклала свою руку на його лікоть.
— Що ти хочеш тепер, друже?..
— Вина! Старовинного, хорошого вина. Вперше в житті! І, може, востаннє!
В голосі Георгія почулися нервові нотки. Дівчина з розумінням поглянула на нього, підвела до заквітчаного столика. Поряд був бар’єр, а внизу — два кілометри простору до землі. Георгій глянув униз, замилувався нічною далиною. На темному тлі переливалися живі різноколірні вогники міста, і здавалось, що то якась невідома зоряна система повисла у небі.
«Я вже навіть думати починаю по-космічному», — з іронією подумав Георгій. Аннабела торкнулася плеча, показала вниз.
— Обережно… Він засміявся.
— Ти забула, куди ми завтра летимо?!.
Дівчина зніяковіла, вийшла. Через хвилину вона, повернулась, несучи на підносі пляшку золотистого старовинного вина і тацю з ароматними соковитими грушами. Георгій налив два бокали, один подав Аннабелі, дивлячись на знайомі йому з дитинства риси милого молодого обличчя.
«Може, хоч твої чари, чари дитячого кохання закриють від мене образ Маріанни, — подумав Георгій. — Дай, дай мені забуття!»
Обоє відпили по ковтку тягучої рідини, засміялись, потім випили все, до дна. Гаряча хвиля вдарила в незвичний мозок, хміль — приємний, як сон про дитинство, сколихнув заснулу душу…
— Пісень! Я хочу пісень, — прошепотів Георгій. — Ти попроси…
— Зараз, — відповіла Аннабела. — Я замовлю спеціально для тебе… Сучасну народну пісню…
Дівчина відійшла до вбраної квітами естради. Керівник оркестру з величезною сивою шевелюрою кивнув їй, махнув смичком. Світло погасло. На тлі темного залу виникло зоряне небо, Молочний Шлях. Десь з глибини далеких світів ледь помітними контурами почав вимальовуватись образ жінки в прозорому вбранні. Майже нечутними акордами оркестр заграв хвилюючу мелодію. Здавалося, ті звуки линули з невідомих систем, вони кликали, збуджували, сумували.
Білі руки жінки, мов крила казкового птаха, простягнулися вперед, мов хотіли обняти далекі сузір’я. В простір полинули срібні звуки дивної пісні:
Ходить дівчина над річкою Серед ніченьки туманної, Все на ясні зорі дивиться І ніяк не намилується… Не на зорі вона дивиться, Не милується просторами, Виглядає свого милого, Що мандрує десь між зорями… Може, хлопець і не відає, І не зна, що роки довгії Ходить дівчина над річкою Серед ніченьки туманної…Пісня завмерла, і останні
