Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Тепер цей зв’язок здійснювався без допомоги Діани. Не варт було посилати страшну для скіфів поскіну й нагадувати їм про себе. Зв’язок підтримували раби. Гартак приставив до Ліди двох рабинь. Він і гадки не мав, що ці рабині значно уважніше прислухалися до наказів Роніса та його помічників, ніж до його власних. Раби брали листи Ліди від рабинь і передавали їх в лісовий табір уночі. Зв’язок був сталий і певний.
…Розмова тривала далі. Тільки що Варкан закінчив переговори з двома мисливцями, які розповідали йому про те, що робиться в таборі Дорбатая. Варкан вислухав їх, порадився з Ронісом, віддав накази. Обличчя його було похмурим. Але ще похмурішим був Роніс. Мисливці розповіли, що Дорбатай готує нову велику відправу з жертвами. Тепер він влаштовував такі відправи майже щодня, і щодня гинули раби, яких віщуни приносили в жертву.
Роніс з сумом дивився в багаття, де спалахували рухливі вогники. Варкан підійшов до нього, поклав руку на плече:
— Заспокойся, друже, — сказав він. — Вже не довго лишилося ждати. Ще день-два. І тоді не буде більше такого. Чи віриш ти мені?
Роніс підвів голову. Великі очі його блиснули.
— Я вірю тобі, Варкане, інакше не був би тут з тобою! І я твердо вірю в те, що ми переможемо. Але іноді я відчуваю, що в мене надто багато ненависті до Дорбатая і його віщунів!..
— Хіба це погано, Роніс? — здивовано запитав Варкан.
— Це заважає мені, Варкане, — зітхнув Роніс. — Я забуваю тоді про загальну справу і мрію лише про жорстоку помсту Дорбатаєві… помсту за всіх моїх братів, яких він закатував. І я думаю… коли Дорбатаєві пощастить врятуватися від моєї помсти… Тоді я не буду задоволений!
— Він не врятується, Роніс!
— Так, не врятується… поки я живий!
Роніс рвучко випростався. Голос його задзвенів:
— А якщо я загину?.. Ні, ні, Варкане, я не боюсь нічого! Проте може трапитись так, що мені не пощастить зустрітися з моїм старим і найненависнішим ворогом. Це може бути. Випадкова стріла… чи сокира… і я, вбитий чи поранений, не зможу здійснити те, що палить мені груди. Такі думки лякають мене, я втрачаю спокій, мені хочеться негайно ж власними руками розірвати горлянку старого злочинця!.. Слухай, Варкане! Чи друг ти мені?
— Навіщо ти питаєш? — з докором відповів Варкан.
— Слухай! Я ніколи ні про що не просив тебе. Але тепер я хочу, щоб ти урочисто обіцяв мені виконати моє прохання. І коли я помру, а ти не виконаєш, — хай покарає тебе доля! Чи згодний ти, Варкане?
— Я слухаю тебе, Роніс.
— Єдине в мене є прохання до тебе, єдина вимога! Якщо я впаду в бою поранений чи вбитий, якщо не пощастить мені стати месником за всіх убитих моїх братів… якщо доля не дозволить мені самому вбити моєю власного рукою кривавого, лютого звіра, наймерзеннішого хижака й ката, Дорбатая, — вбий його ти, Варкане! Убий його! Виконай моє найпалкіше бажання!
Непримиренна ненависть бриніла в голосі Роніса. Він потрясав у повітрі стисненими кулаками, він перейшов на палкий пристрасний шепіт, і той шепіт уривався з судорожними зітханнями, наче грекові бракувало повітря.
— Убий його!.. Убий, Варкане! Поклянися мені!..
Варкан поклав руку на держак меча. Обличчя його було суворе й рішуче:
— Клянусь тобі, Роніс, що це буде так! Я ненавиджу Дорбатая не менше, ніж ти. Всі мої товариші ненавидять його. І тільки тоді ми заспокоїмось, коли, нарешті, сконає наш спільний ворог! Клянусь тобі, Роніс!
Хвиля запального збудження помалу сходила з Роніса. Здавалося, він сам трохи соромився своєї нестриманості, такої незвичайної для нього. Він витер долонею чоло, глянув на вогники в багатті. Потім міцно стиснув руку Варкана.
— Я вірю тобі, Варкане! Більше я не думатиму про це. Ти благородна, чесна людина. І я щиро хочу, щоб ти став вождем скіфів.
Варкан знизав плечима, але не відповів нічого.
До вогнища підійшло кілька скіфів. Вони вирушили в нічну подорож — по коней, по худобу. Варкан віддав короткі накази, скіфи зникли в темряві. Здалека пролунали звуки тимпанів. Вони долинули звідти, де на ночівлю спинився великий похід племені.
— Останні ночі, — тихо мовив Роніс. — Мабуть, уже післязавтра будемо в Герах… Так кажуть старі люди, що бували тут.
Всі мовчали. Наближався вирішальний час. Незабаром кожному, хто сидів біля вогнища, доведеться важити своїм життям.
Артем не відчував ні страху, ні навіть побоювання. Навпаки, почуття певності охопило його. Якщо в юнака й були досі якісь сумніви, якісь побоювання, то вони зникли сьогодні ввечері. Вперше за весь час перебування тут він виразно побачив усю силу великої людської ненависті!
Артем знав і раніше, що Варкан — смілива, відважна, щира людина. Він знав, що Роніс має глибокий, тверезий і гнучкий розум, що цей чоловік по праву став ватажком — так само, як по праву Варкан очолив повсталих мисливців, воїнів і скотарів.
Але вперше сьогодні вони з такою повнотою розкрили перед враженим юнаком свої найглибші почуття, всю силу своєї лютої ненависті до спільного ворога. Так, вони любили один одного, Варкан і Роніс! Злютовані тривалою дружбою і взаємною пошаною, вони стали тепер перед Артемом на весь свій зріст. І він поважав їх. Він поважав глибоку, правдиву й непоборну ненависть Роніса до кривавого ката Дорбатая.
