Ніч перед кінцем світу - Рей Бредбері
Але нараз рейки затремтіли.
Сидячи на одній із них, дрізд відчув щоразу ближчий ритм, так ніби десь далеко, за милі звідси, забилося чиєсь серце.
Дрізд спурхнув над морем.
Рейки продовжували легенько вібрувати, допоки врешті з-за вигину колії, що прослалася вздовж узбережжя, не виринула невелика дрезина, двоциліндровий двигун якої із фурчанням і тріскотом порушив глибоке безгоміння.
Зверху на цій чотириколісній машинерії, на здвоєній лавці, що дозволяла оглядати краєвиди з обидвох боків, під невеликим тентом від сонця сиділи чоловік із дружиною та їхній семирічний син.
Поки дрезина долала один безживний клапоть за іншим, вітер хльостав мандрівників по очах і метляв їхнім волоссям, проте ніхто із трійці не озирнувся, а дивився лише вперед. Інколи вони поглядали на черговий вигин колії з нетерпінням, інколи — із незмірною печаллю, і весь час нашорошено, готові до будь-яких несподіванок. На рівнісінькій ділянці двигун зненацька зачмихав і завмер. В оглушливій тепер тиші здавалося, що це саме спокій, яким дихали земля, небо та море, і спричинив зупинку механізму.
— Бензин закінчився!
Зітхнувши, чоловік поліз під сидіння за запасною каністрою і залив пальне у бак.
Його дружина і син сиділи мовчки, дивлячись на море, прислухаючись до його притлумленого гуркоту і шепоту, коли воно розсувало велетенську завісу, зіткану із піску, гравію, шумовиння та водоростей.
— Море гарне, правда? — спитала жінка.
— Мені подобається, — відповів син.
— Може, поснідаємо тут, біля нього?
Чоловік зосереджено дивився у бінокль на зелений острівець зелені.
— А чому б і ні? Рейки дуже заржавіли. Попереду розрив колії. Вам доведеться чекати, поки я її поремонтую.
— Та скільки завгодно! — відповів хлопчик. — А ми поки перекусимо!
Жінка вимушено посміхнулася, а потім серйозно поглянула на чоловіка.
— Чи багато ми сьогодні проїхали?
— Майже дев’яносто миль.
Чоловік усе ще напружено дивився у бінокль.
— Та я й не хочу за день долати більше. Якщо їхати швидше, то нічого не побачиш. Ми досягнемо Монтерею[41] післязавтра, а наступного дня, якщо захочете, вже будемо в Пало-Альто.[42]
Жінка розв’язала яскраво-жовті стрічки великополого солом’яного капелюха, зняла його із золотавого волосся і, ледь спітніла, відійшла подалі від дрезини. Вони стільки проїхали, так швидко рухались на деренчливій дрезині, що рух ніби увійшов у їхні тіла. І тепер, коли все зупинилося, вони почувалися якось дивно, наче от-от розпадуться.
— Давайте будемо їсти!
Хлопчик бігцем відніс плетений кошик із наїдками на берег.
Мама з сином вже сиділи перед розстеленою скатертиною, коли до них підійшов чоловік — в строгому костюмі, жилеті, краватці та капелюсі — так ніби по дорозі він мав ділову зустріч. Роздаючи сандвічі та витягуючи огірки із прохолодних зелених баночок, він послабив краватку та розстібнув жилет, час від часу озираючись, готовий будь-якої миті знову застібнутись на всі гудзики.
— Ми тут самі-самісінькі, тату? — жуючи, запитав хлопчик.
— Так.
— І ніде ні душі навколо?
— Ніде ні душі.
— А раніше були люди?
— Навіщо ти весь час про це питаєш? Це було не так вже й давно — лише кілька місяців тому. Ти й сам пам’ятаєш.
— Та не дуже. А коли щосили напружую пам’ять, то взагалі геть усе забуваю.
Хлопчик узяв у жменю піску і просіяв його між пальцями.
— Людей було стільки, скільки піску на березі? А що з ними трапилось?
— Не знаю, — сказав чоловік, і це було правдою.
Одного ранку вони прокинулись, і світ був безлюдний. У сусідів на мотузках для білизни все ще розвівалось якесь біле прання; перед ґанками інших котеджів виблискували автівки, котрі вже о сьомій ранку мали виїхати зі своїх стоянок; не чутно було звиклих прощань; не гуділи транспортні артерії міста; не здригалися від власного дзеленчання телефони і не галасували діти у гущавині соняшника.
Лише напередодні він разом із дружиною сидів на терасі, коли принесли вечірню газету, і він, не зважуючись переглянути заголовки, врешті сказав:
— Цікаво, коли Він втомиться від нас і всіх нас змете геть?
— Все це зайшло надто далеко, — мовила дружина. — І не видно цьому кінця. Які ж ми нерозумні, правда?
— Чи не краще було би… — він запалив люльку і випустив кільце диму, — якби ми завтра прокинулись, а в цілому світі ні душі, і починай усе початку!
Він сидів і попихкував люлькою, голова відкинута на спинку крісла, в руках згорнена газета.
— Якби можна було натиснути таку кнопку просто зараз — ти би зробив це?
— Гадаю, що так, — сказав він. — Але без насилля. Просто щоби все зникло з лиця землі, а залишилися лише земля і море, ну і вся зелень — квіти, трава, сади. І звісно ж, тварини також нехай зостануться. Хай зостанеться все, крім людини, котра полює, коли не голодна, їсть, коли сита, котра жорстока, хоча ніхто її не зачіпає!
— Звісно ж, ми залишимося?! — лагідно посміхнулась дружина.
— Я би дуже хотів цього, — задумливо промовив чоловік, — попереду в нас — море часу. Найдовші у світі літні канікули. І ми — на найдовшому за нашої пам’яті пікніку. Лише ти, я і Джім. Жодних поїздок на роботу. І не треба з усіх сил тягтися за Джонсами. Ніяких тобі автівок. Було би непогано винайти інший спосіб подорожувати — щось старовинне. Прихопити величенький кошик із провізією, три пляшки шипучки, а далі за потреби поповнювати припаси у безлюдних крамницях безлюдних міст, і попереду безкінечне літо…
Вони ще довго сиділи на ґанку, і згорнена газета лежала між ними.
Нарешті вона сказала:
— А нам не буде самотньо?
Саме так розпочався ранок нового світу. Вони прокинулись під лагідні звуки землі, що тепер була просто лугом, і міста знову потопали у морі гостролезого різнотрав’я, нагідок, маргариток і в’юнків. Спочатку вони це сприйняли навдивовижу спокійно — можливо, тому, що всі ці роки не надто любили місто, а їхні численні друзі були не такими вже й добрими друзями, та й жили вони вже прірву часу самотою, у механічному вулику.
Чоловік підвівся, визирнув з вікна і спокійно, начебто йшлося про погоду, зауважив:
— Всі зникли.
Він виснував це із відсутності звуків у місті.
Вони снідали не кваплячись, бо син іще спав, потім чоловік випростався у кріслі і промовив:
— Тепер мені треба помізкувати, що
