Ніч перед кінцем світу - Рей Бредбері
— Чи була якась особлива причина того, що ви обрали саме французьке шоколадне?
Брок подумав хвильку і посміхнувся.
— Моє улюблене.
— Он воно що, — сказав лікар.
— Мені спало на думку, що те, що подобається мені, сподобається і моєму передавачеві.
— А що вас наштовхнуло на ідею взяти для цього саме морозиво?
— Того дня було спекотно.
Лікар трохи помовчав.
— І що було далі?
— Далі була тиша. Боже мій, це було чудово. Радіо ж ґелґоче увесь день. Брок, іди сюди. Брок, піди туди. Брок, прийом. Брок, відбій, гаразд. Брок, час обідати, Брок, обід закінчився, Брок, Брок, Брок. Тиша була така, неначе я морозива собі у вуха напхав.
— Ви, здається, дуже любите морозиво.
— Я просто купався у відчутті тиші. Мене немов загорнули у найм’якішу, найлагіднішу в світі тканину. Тиша. Ціла година. Я просто сидів у машині, всміхався і насолоджувався дотиком до цієї диво-тканини. Я сп’янів від Свободи!
— Продовжуйте.
— Тоді мені спало на думку озброїтися діатермічним апаратом.[30] Я взяв його напрокат і прихопив із собою в автобус, яким їхав додому того дня. В автобусі сиділи стомлені роботяги, що їхали у свої передмістя зі своїми наручниками і розмовляли з дружинами: «Зараз я на Сорок третій вулиці, зараз на Сорок четвертій, а ось я уже на Сорок дев’ятій, звертаю на Шістдесят першу». Один чоловік лаяв дружину: «Нехай тобі, забирайся з того бару, трясця, і йди додому, починай готувати вечерю — я на Сімнадцятій!» Радіо грало «Казки Віденського лісу»,[31] рекламна пташка співала щось про першокласну вівсяну кашу. І тоді я ввімкнув діатермічку! Статика! Незаконне втручання! Жінки залишились без чоловіків, що жалілися їм на важкий робочий день. Чоловіки залишилися без жінок, що саме розповідали, як їхнє чадо сьогодні розбило вікно! «Віденський ліс» було зрубано під корінь, рекламна пташка замовкла навіки! Тиша! Жахлива, несподівана тиша. Людям в автобусі довелося розмовляти одне з одним. Паніка! Справжня, первісна паніка!
— Поліція схопила вас?
— Звісно, автобус не міг їхати далі. Ще б пак, музика ж бо закінчилася, чоловіки з жінками втратили зв’язок із реальністю. Скандал, бунт і хаос. Заметушились, як білки у клітці! Прибув спецзагін, мене миттєво вичислили, визнали винним, оштрафували і привезли додому, забравши діатермічний апарат, на раз-два.
— Пане Брок, насмілюся зауважити, що поки що весь ваш підхід мені здається не дуже практичним. Якщо вам не подобалося радіо в автобусах, офісах, службових автомобілях, чого ж ви не вступили у громадську організацію радіоненависників, не писали петицій, щоб знайти законні і конституційні рішення? Врешті-решт, на те ж і демократія.
— А я, — сказав Брок, — я той, кого називають меншинами. Я вступав у організації, влаштовував пікети, звертався в суд, подавав петиції. Я протестував рік за роком. Усі сміялися. Усім іншим подобалося радіо в автобусі і реклама. А я йшов не в ногу.
— То, може, в такому разі ви мали повестись як дисциплінований солдат, вам так не здається? Рішення приймає більшість.
— Але вони зайшли занадто далеко. Трошки музики і зв’язку — це ж чарівно, от вони і подумали, що багацько того і другого буде вдесятеро чарівніше. Це вийшло з-під контролю! Прийшов я додому і бачу — дружина в істериці. Що трапилося? У неї зовсім не було зі мною контакту, цілих півдня. Пам’ятаєте, я станцював на своєму наручнику? Отож, того вечора я вирішив убити свій будинок.
— Ви впевнені, що хочете, щоб я це записав саме так?
— Так буде вірно за змістом. Вбити. Це один із тих будинків, що розмовляють, співають, гудять, читають вірші, цитують класиків, брязкають, дзеленчать і співають вам колискові, коли ви лягаєте спати. Будинок, що оглушує вас оперними партіями в душі і вчить вас іспанської, коли ви спите. Один із тих гомінких барлогів, нашпигованих електронними оракулами, що ставляться до вас, як до нікчеми, де плити кажуть: «Я абрикосовий пиріг, я готовий», чи: «Я відмінний ростбіф, покваптеся!», чи ще щось белькочуть на зразок цього. Там ліжка, що заколисують вас увечері і розбуркують вранці. Будинок, який ледь-ледь терпить людей, кажу вам. Двері, що гавкають: «У вас брудні ноги, пане!» Пилосос, що йде за вами з кімнати в кімнату, як собака, принюхується і втягує найменший зрізаний нігтик чи порошинку, що впаде з вас. Боже, милостивий Боже!
— Заспокойтеся, будь ласка, — сказав психіатр.
— Пам’ятаєте пісню Гілберта і Салівана «Все запишу, нічого не забуду»?[32] Я всю ніч лічив завдані мені образи. Наступного дня я зранку купив пістолет і навмисно забруднив черевики. Підходжу до свого парадного входу, а той як заверещить: «Ноги в пилюці, ноги в багні! Витріть їх! Зробіть ласку мені!» Я вистрілив клятим дверям у замкову щілину. Я побіг на кухню, де плита якраз скиглила: «Переверніть мене!» Порішив її, не давши досмажити омлет. О, як вона шипіла і кричала: «Мене замкнуло!» Тоді, як розбещена дитина, заскиглив телефон. Я запхнув його у подрібнювач. Тут я мушу зауважити, що не маю абсолютно нічого проти подрібнювача; він був лише свідком. Зараз мені шкода, що я використовував його для цього. Він справді дуже корисна річ, ніколи слова не промовить. Більшість часу він тільки мурчав, як сонний лев, і переробляв недоїдки. Обов’язково його полагоджу. Тоді я пішов далі і пристрелив телевізор — цього підступного звіра, цю Медузу, що гіпнотизує[33] мільярди людей кожного вечора і обертає їх на камінь, цю сирену, що приваблює солодкоголосим співом,[34] обіцяє так багато, а дає, врешті, так мало. Я завжди до неї повертався, на щось сподіваючись, чогось чекаючи, аж поки — бабах! Як дурнувата індичка, з порогу зойкнула дружина. Приїхала поліція. І ось я тут!
Брок із задоволеним виглядом відкинувся назад і закурив.
— А чи ви усвідомлювали, що, скоївши ці злочини, вивівши з ладу наручник, передавач у машині, телефон, радіо в автобусі, інтеркоми в офісі, ви зіпсували чиєсь майно?
— Я б усе це зробив знову, клянуся.
На психіатра линуло сяйво блаженної посмішки.
— То чи може вам ще чимось допомогти Департамент Здорового Глузду? Ви готові відповісти за свої
