ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Але минали тижні, стомлена думка починала метатися, поверталася назад, до джерел сформованого завдання. Ридан, за своїм звичаєм, знову й знову перевіряв правильність вихідних положень. Усе виявилося правильним, розв’язання — необхідним, але шлях до розв’язання не знаходився.
Надзвичайно жаркий травень наближався до кінця, коли над Москвою пронеслася коротка, але дуже сильна гроза, яку Ридан з такою пристрасною наполегливістю наздогнав кілометрів за п’ятдесят на схід, від столиці.
* * *
Близько першої години ночі лімузин професора рявкнув біля воріт.
Ганна й Наталя не спали. Це був гарячий час, коли радянські люди віком від одинадцяти і мало не до п’ятдесяти років складали екзамени, оцінювали знання, набуті за рік.
Наталя була маленькою, непоказною дичкою, коли років десять тому доля в образі жалісливої тітки, яка працювала в їдальні риданівського інституту, закинула її з рідного села в столицю: треба було підгодувати охлялу дев’ятирічну дівчинку, а далі «видно буде».
Метка і кмітлива, Наталя швидко освоїлася в новій обстановці і стала діяльним помічником майже всіх працівників інститутського «цеху харчування» — кухні та їдальні. Незабаром вона почала з’являтися в квартирі професора, допомагаючи прибиральниці або офіціантці, яка з їдальні приносила сніданки та обіди.
Якось побачивши її, Ридан раптом насторожився, лагідно поговорив з дівчинкою, потім розпитав про неї тітку-кухарку… Поява Наталі поставила перед ним важливу проблему.
— Її ще зовсім не торкнулася культура. Це дике людське дитинча, — говорив він того ж дня дочці. — Але яке метке, кмітливе і симпатичне. Та подумай, Галю, вона неписьменна. Їй вчитися треба, а не картоплю чистити на кухні. Слухай-но. А що коли ми візьмемо її до себе? Хай живе у нас. Навчимо її грамоти, виховаємо, пошлемо до школи, зробимо з неї справжню культурну людину. Давай візьмемо?..
Ридан добре розумів, що задум цей мав і друге призначення. Є східна приказка: «Дуже добре — теж недобре». От і в Ридана було так. Він був добрим батьком, Ганна — доброю дочкою. Літній чоловік і дочка-підліток — хіба це сім’я? Що й казати, сім’ї не було. Бракувало тих численних непомітних турбот, — співчувань, оцінок, конфліктів і прикростей, які збагачують барвами і тонами життя звичайної сім’ї, як скрипка прикрашає обертонами і робить чарівним простий звук струни.
Професор не помилився. Поступово Наталя стала справжнім членом сім’ї; Ганна знайшла молодшу сестру і вихованку, Ридан — другу дочку. Зовсім інше життя почалося в домі. Уже не глуха тиша, яка так гнітюче нагадувала про смерть дружини, зустрічала на порозі професора щоразу, коли він повертався з своєї лабораторії додому. Ні, тепер він ще здалеку чув жваві дівочі голоси, сміх, пісню, іноді — суперечку. І навіть тиша в кімнатах перестала бути похмурою, наповнилася іншим змістом; вона говорила про зосередженість, про напружену роботу думки там, за дверима, і це підбадьорювало і радувало Ридана.
І от Наталя вже переходила в останній клас школи. Важко було б пізнати в цій витонченій, гарненькій дівчині колишню маленьку замазуру, як її називали тоді — циганочку. А втім, усі основні риси залишилися при ній — така ж вона була тоненька, смуглява, бистроока. А смішні кіски, які колись стирчали врізнобіч, тепер гордо прикрашали її задерикувате личко важким чорним вінком.
У ці дні перед екзаменами (Ганна складала за третій курс консерваторії) дівчата працювали наполегливо і методично, суворо дотримуючись розпорядку дня, накресленого разом з батьком. Зараз програма була порушена: Ридан ще не повернувся, і дівчата чекали його, готуючись до екзамену.
Вони сиділи в їдальні за великим столом, обклавшись книжками і зошитами. З відчинених навстіж вікон тягнуло ароматом якихось квітів і мокрої після дощу землі.
Шум автомобілів, що проносилися по мокрому асфальту провулка, раз у раз відволікав увагу Ганни; дівчина починала тривожитися. Вже три години як батько поїхав, а з розповідей Славки вона знала, що погоня за грозою іноді пов’язана з чималим риском.
Нарешті, на вулиці пролунав знайомий сигнал. Ось грюкнули внизу двері, і залунав голос професора. Наспівуючи, він швидко крокував по сходах.
— Приїхав! — полегшено зітхаючи і закриваючи книгу, сказала Ганна. — Ну, Нато, тримайся. Наукам кінець!
Ридан встановив правило: в поодинокі години, коли вони зустрічаються, — ніяких занять, ніяких справ; ці години повинні бути часом відпочинку, руху, ігор.
Професор шумно влетів до кімнати, став у позу і, владно піднявши руки, почав диригувати, наспівуючи:
Мы покоряем пространство и время, Мы молодые хозяева земли…Дівчата, що звикли до бурхливих наскоків професора, пожвавішали і весело підхопили пісню на повний голос.
Нам песня жить и творить помогает… —переробляв Ридан на свій лад.
Тим часом книжки зникли зі столу. Наталя, не перестаючи співати, діставала з буфета чайний посуд.
— Увага! — перебив раптом Ридан. — Хто з вас завтра екзаменується?
— Завтра — ніхто. Післязавтра…
— Чудово! Я вас обох арештую. Примусові роботи на годину, не більше. Домовилися? Треба поставити один дослід.
Він лукаво глянув на Ганну. Вона зрозуміла:
— Гроза допомогла?
— Ну звичайно! І цього разу, здається, чудово допомогла. От зараз побачимо… А який розряд ми з Славкою піймали! Мало не в голову. Барабанні перетинки — вдрузки! Зорові нерви — на шматочки!.. Шкода, що вас тоді не було, коли я виїжджав, я б вам зубрити не дозволив,
