Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

“Певне, це там”, — подумав я, і передчуття близького фінішу пройняло тіло дрожем. Обіймаючи Майю однією рукою, я разом з нею повернув донизу. Майя вислизнула з обіймів і, обігнавши мене, безстрашно пірнула в печеру, На мить вона опинилась у вузькій кам’яній пащі, ладній стиснути і розчавити її, потім зникла:і поля зору. Коли я наздогнав її, вона вже ввімкнула прожектор, і стіни печери виблискували всіма відтінками, фіолетово мінилися дрібні черепашки, звичайні камені здавалися рубінами, сапфірами, опалами… Тепер я вже відчував тиск води, особливо на грудях. Мабуть, Майї теж було нелегко, і ми підбадьорювали одне одного посмішками.

Раптом Майя штовхнула мене в плече і показала вбік. Там, біля стіни, на великому камені, як на п’єдесталі, стояла прозора скринька. Всередині її виднілася золота фігурка спортсмена в ластах.

Я схопив скриньку, але виявилося, що вона міцно прикріплена до каменя ланцюгом. Треба було роз’єднати кільця, та ніяких інструментів у нас не було. Я взяв важкий камінь і почав щосили гамселити ним по ланцюгу. Майя з усміхом дивилася на мої марні зусилля, а потім підпливла, відсторонила мене вибачальним рухом і підняла ланцюг, вивчаючи його. Затим, наче фокусник, легко роз’єднала кільця, розгадавши їх секрет. Вона передала скриньку мені, ніби їй важко було тягнути її. Насправді вона просто не хотіла принижувати моєї чоловічої гідності. В таких справах вона незмінно виявлялась і винахідливішою, і делікатнішою за мене.

Я вдав, що приймаю все це як належне, і ми, відштовхуючись від стін, випливли з печери. Ще кілька хвилин повільного підіймання — і тягар зник, тіло знову набуло дивної легкості і злагодженості, до якої ще додавалася радість перемоги.

Енергійно працюючи ногами, залишаючи пінявий слід, ми, як дві торпеди, подолали решту відстані і випірнули на поверхню. Правою рукою я високо підняв скриньку.

Тієї ж миті заспівали фанфари, вітаючи переможців і сповіщаючи про закінчення змагань. З містків нам щось вигукували, вітали, простягали руки. Інші, не такі вправні нирці, давали нам шлях до східців.

Майя піднялася на місток першою. її оперізували довгі сяючі нитки, з яких падали перлина за перлиною. Вона скинула маску і шапчину, струсила волосся, розбризкуючи краплі води так, що присутні зі сміхом розбіглись. А потім нас підняли на руки і понесли до почесного п’єдесталу. Я відповідав на привітання і дивився на Майю з тим же почуттям, що й у воді. В ці хвилини ми, мабуть, були схожі на пустотливих молодих звіряток.

Я подумав, що сьогоднішня перемога — подарунок Майї до дня народження. Завтра їй виповнюється сто сімдесят вісім років…

Круглі тільця беззвучно вдарялись одне об одне і зупинялися. Яскрава пляма світла перемістилася, показались низенькі, вбиті в землю будиночки. Дахи — із безлічі якихось тонких трубочок. Пригадалося: це не пластмаса, а природний матеріал. В давнину називався соломою.

Моє тіло напружилося для стрибка. Тривожний голос диктора:

— Перериваю всі передачі. В заповідних джунглях Амазонки гине людина. Її координати… Всім гравільотам, що перебувають у цьому районі, всім експедиціям, всім станціям рятування, всім… У заповідних джунглях гине людина. Її координати…

Я зрозумів, що мова йде про мене. Мене врятують! Але бритоголові мавпи натягли на мою голову залізні обручі і почали закручувати гвинти.

Холодна рука торкнулася мого лоба, і я побачив над собою стривожене обличчя Майї.

— Тобі знову наснилося щось страшне? — запитала вона.

Я примусив себе посміхнутися:

— Все гаразд, рідна. Йди досипляй…

Стурбовано вдивлявся в її обличчя з рисами, які загострилися. Що з нею діється? Чому вона так сторожко спить, часто прокидається? Чому слідкує за мною і плаче по ночах? Невже помітила? Але ж ці сни, коли я схоплювався липкий від поту, повторювались усього разів сім-вісім на рік. Чому я подумав “повторювались”? Вони були подібні один до одного, ніби з тієї ж серії. Характерною для всіх них була плутанина спогадів минулого і сучасного. Але чому Майю так лякали мої сни, коли вона не знала їх змісту?

Я думав про себе і про неї. Лише про себе і про неї, а не про те, що нас оточує. В колишні далекі часи ми не вміли так думати. Стільки часу приділяли різним речам, що вони ставали ніби частиною нас самих. Ми навіть згадували кого-небудь у певному костюмі або за певним заняттям і не вміли згадувати тільки його самого без речей і обставин. Людина тоді вчилася створювати речі, її життя ставало впорядкованішим. Але це ще не означало щастя. Ми не могли тоді відчувати себе й інших як одне ціле. Не знали, скільки в кожному з нас живе людей і які вони. Часто не знали, кому з них віддати перевагу. І не вміли зробити так, щоб людина у нас постійно перемагала звіра. Тепер звір загнаний далеко, в дуже незначні куточки нашої істоти. Залишилися в нас люди, але люди різних епох.

Важливо, щоб завтрашня людина постійно перемагала вчорашню. Тоді не буде “я” і “вони”. Цьому ми вчимося все життя. А чи можна навчитися бути щасливим? Напевне, ми з Майєю так і не навчилися…

Між нами вперше за шістсот років спільного життя пролягла каламутна смуга відчуження. Що було в ній? Невиразні похмурі тіні, які не мали обрисів. Чому так трапилося? Можливо, тому, що я думав про Майю, ніби вона була часткою мене — моєю рукою, моєю шиєю, а не самою собою. І ніби в неї не зосталося таємниць, своїх власних таємниць, як тоді, коли вона була ще не моєю дружиною, а лаборанткою, яка била посуд. І, можливо, зараз я просто повинен був проникнути в її таємниці,