Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Ледь штурхонуло: вертоліт сів на дах мого будинку. Я спустився сходами на кружну стежку, швидко йшов, майже біг, намагаючись стримувати свій крок. Натиснув кнопку запобіжного дзвінка і відвів пластмасову завісу. Я побачив двох жінок, схожих на сестер-близнят: дружину і дочку. Альті минуло двадцять п’ять, на два роки менше, ніж було Майї, коли та одержала безсмертя. (Я вперто не вживав обережніших слів на зразок: “довголіття”, “рівновага процесів” тощо, якими користувались інші). Альта успадкувала від матері не тільки зовнішність, але й рухи, і ходу — на щастя, скляний посуд, який б’ється, залишився тільки з музеях. А ось на вдачу вона була іншою, ніж дружина, — її м’якість нагадувала м’якість котячої лапи, а впертість була непробивною. У хвилини сварок Майя запевняла, що в дочки мій характер.

У погляді Альти, спрямованому на мене, я вловив турботу і прихований докір. Але чому докір?

— Професор зараз буде, — сказала Альта.

Я сів на ліжко Майї, розповів про події дня, про те, що розпочали нову серію дослідів по класифікації пам’яті. Іноді переводив погляд із спокійного обличчя дружини на напружене обличчя Альти. її гнучкі пальці вистукували якийсь ритм. Минуло двадцять сім років від початку нашого Досліду безсмертя, а Академія все ще не дозволяє проводити масові випробування на людях. Більше того, вона не дозволила мені поки що включити до числа піддослідних власну дочку. Та не може ж Альта старіти на очах у нестаріючих батьків, які знають, що здатні відвернути від неї це прокляття природи.

Я відчував, що в мені з похмурим бурчанням росте роздратування. Почувши легкий гуркіт моторів, поспішив назустріч професорові — нарешті хоч одна безвість скінчиться.

— Давно вас не бачив. Маєте непоганий вигляд, — привітав він мене.

Я запитально дивився на нього. Він, відвівши погляд, сказав:

— На жаль, це дуже серйозно. У неї починалась ангіна. Щоб припинити хворобу, я промив мигдалини. Боюсь, що це стало поштовхом…

Він говорив з паузами. Я різко спитав:

— Поштовхом до чого?

Він зіщулився, голова увійшла в плечі.

— Бачите, коли ви виводили лінії зв’язку назовні, до приладу “С”, то викликали мутацію тканини… — Він голосно прочистив горло. — Зрозумійте мене правильно. Я не ставлю це у пряму залежність. Більше за всіх винний я. Треба було спочатку порадитися з вами. Адже коли б не було поштовху, застосуй я при лікуванні не радіоактивний розчин…

Він був нестерпно загайний в розмові. Здогадка визріла. Мабуть, мої губи ворушилися в лад думкам, і професору нічого іншого не залишалось, як підтвердити:

— Так, переродження…

Тепер я все зрозумів.

І переродилися саме ті ділянки тканини, де ми викликали мутацію?

— Почалося з них.

— Захоплює весь організм?

Він у відповідь нахилив голову.

Ми увійшли до будинку. Тепер я розумів, чому Альта дивилася на мене з докором. Адже я уявляв себе переможцем над природою. Я подивився на бліде обличчя дружини з легкими темними колами під очима, на западинку на переніссі. Я пригадав назву старої книги про війну “Мертві залишаються молодими”, потім змінив її на “Молодими, залишаються мертві” і за аналогією подумав, що я хотів переступити це правило, хотів, щоб і живі залишалися молодими. Адже природа спочатку і створила життя нескінченним. Найпростіші організми безсмертні: вони передають за спадковістю всю свою сутність. Безсмертні спори мікробів мандрують в айсбергах і навіть у метеоритах.

І лише найскладніші створіння, такі як людина, не вміщують свою багатющу різноманітну сутність ні в які гени, жодна хімічна мова не в змозі описати людську особистість. Саме тому людина є смертною більше за інших.

Можливо, особистість взагалі не має для природи ніякого значення і важливо лише те, що лишається в генах? Ні! Абсурд! Нараз я знову виповнився ненавистю до долі, яку дала нам природа. Я думав про людей — про братів по нещастю. В яку пітьму, в яку муку від самого народження ми кинуті матір’ю-природою! І в цій пітьмі нас веде лише одна свічка, один смолоскип — наш розум. Він є для нас слабеньким, але ж і невгасимим вогником в країні, де північ і південь — умовні напрямки і де шлях із пітьми не обов’язково є шляхом до світла.

А чи щасливішу долю дала природа іншим своїм створінням? Мені дуже схотілося бодай погладити по спині нещасну антилопу, яку живцем жерли вовки. Колись я бачив її в кінофільмі “Походження життя”…

Так я мучився, вболівав, думав про різні істоти і явища, аби тільки відвернутися від найтяжчих думок — про Майю і мою відповідальність за дослід, який не був як слід підготовлений…

Крізь весь безлад плутаних думок пробилась і оформилась одна, дуже проста і чітка: треба опанувати себе. Вона приходила до мене завжди як порятунок. Можливо, саме тому мене і вважали людиною вольовою.

Я викинув з голови всі непотрібні зараз спогади, назву старої книги, сліпу зненависть.

Силоміць, як воду по трубах, щоб змити накип, погнав до нервах наказ спокою. І став іншою людиною — не таким, яким знав себе сам, а яким знали мене інші. І яким, можливо, я й був насправді.

Я взяв у професора показання електронного діагноста і відвіз їх до інституту. Звідти подзвонив до Об’єднаного центру космічної біології, яким керував Степ-Степанович. Мені відповіли, що директор зараз у Місячному філіалі, і порадили, як з ним можна зв’язатися. Потім викликав по відеофону Юрка і попросив його швидше прибути.

Тепер я так розраховував свій час, щоб кожну хвилину витрачати для спасіння Майї. Через кілька днів переродження охопить великі ділянки і врятувати її стане неможливо.

Доки прибув Юрко, я встиг скласти програму для обчислювальних ліній, Я витиснув із своєї свідомості відчай і сумніви, але їх місце лишалося порожнім