Птахи з невидимого острова - Валерій Олександрович Шевчук

вздовж ясного й чудового тіла, які за мить можуть стати крильми і які були перед цим крильми. Онде вони — груди, дві сніжно-білі гори, повні сліпучого, сонячного молока, — він може припасти до них і пити й насититися. Он вони — клуби, дві чудові пісні, які він охоче проспівав би цьому домові з його морочними таємницями, хай ці чудні мешканці здивуються й уразяться; хай, зрештою, ведуть його на тортури, адже він і досі не забув, що таке світ. Знав і відав, що за цими стінами — степ і воля, там таємниця сокровенна, а хто пізнає її, над світом виростає; він колись рушить у той степ…

Тупотіли старечі кроки, Розенрох збігав по рипких дерев'яних сходах. Сопів, і зітхав, і похлипував, а вони тут, у цьому мешканні, облиті мертвим і запамороченим світлом, знову шукали стежок, які єднаються в дорогу. Дорога веде в степ, а.в степу тому співає золотоперий птах волі.

15

Прокинувся, бо стало зимно. Сів у ліжку, місяць світив йому в обличчя. Холодно мерехтіли на стелі й підлозі золоті світлячки. В тілі прочувалася солодка неміч, але побіч нікого не було: валялося тільки на підлозі кілька облитих місяцем білих пір'їн. «То був усе-таки птах!» — подумав він і прислухався. Голосно хропів князь, сопла пані Павучиха, здавалося, всі вони сплять десь поруч, а може, й ув однім із ним покої. Шамотіли щось крізь сон дівчата — це знову нагадало йому шелест листя.

Він встав і, обережно ступаючи, перейшов через кімнату. Двері завищали немилосердно — він знав, що цей звук пройшов через весь дім. Хропів князь, заплямкала губами пані Павучиха, тільки дівчата перестали шамотіти і позавмирали, наче прислухалися.

Олізар вийшов на ґанок; як завжди, сидів там у кутку Розенрох. Великий гриб, нерухомий і заслуханий у себе, він і пах грибним духом чи, може, духом місячної ночі. Очі Розенрохові, однак, мінилися й полуменіли.

— Це добре, що ви вийшли, — сказав він пошепки. — Мені хочеться перемовитися з вами, а в домі цього просто не зробити…

— То дивний дім! — відгукнувся Олізар.

— Все в ньому вигадав я, — зашепотів Розенрох. — 1 знаєте, пане, немає нічого в світі вигаданого, що б ішло людині тільки на користь. Мене боліло, що ми тут усі такі віддалені одне від одного. Сходилися тільки до їжі, а решту часу проводили кожен окремо. Я бажав, пане, щоб ми були ближчі одне до одного. Хотів доброго, а вийшло зле…

Олізар мовчав. Сів і собі на ґанок, і до нього дійшов раптом синій біль місячного проміння. Воно було наче струни, і цвіркуни вдаряли лапками по тих струнах.

— Мене мучить, пане, місячне проміння, — сказав Розенрох. — Саме в такі ночі в мене й народжуються в голові великі думки. Але тепер я почав боятися великих думок. Ви, певне, здогадалися, що ми змушені були після того, як поставили ті ґудзики, зробити й катівню. Тепер, пане, життя наше — мука, але ми мусимо так жити.

— Чого легшого, — сказав Олізар. — Не уявляєте собі, який широкий світ. Розійдіться — і край усім вашим гризотам.

— Ми вже не можемо розійтися, пане, — зітхнув Розенрох. — Моєю мрією було досягти того, щоб ми жили найвільніше. Для того й треба було знищити поміж нами розрізненість, і це, гадав я, вирішить немало проблем і проклять…

— Що ж вийшло?

— Погано вийшло. Ми почали мучити одне одного, адже, живучи розрізнено, не потребуєш притиратися щільно одне до одного, відтак і тертя невелике; живучи щільно, всі» виступи й грані, всі кути й нерівності починають витворювати біль, пане. Через те необхідною стала й тортурниця.

— Тоді зберіться, — сказав Олізар, — і спокійно обміркуйте все, щоб дійти якогось доброго висновку. А тоді умовтеся жити інакше…

— Ми не здужаємо того, пане, — зітхнув Розенрох, — бо зайшли задалеко. Надто вже стережемо одне одного. Стережуть одне одного вартівники й дівчата, стережемо й ми, старі; хто б похопився щось змінювати, того схопили б, як бунтівника, й відпровадили б на тортурницю, а що воно таке, трохи пізнали, пане! Не кортить уже вам тікати?

— В жилах мені потекла кров невільника, — сказав Олізар. — Але я боюся, що це до часу. Я боюся, що якийсь птах у небі раптово збудить у мені тугу, і тоді ніякі докази не допоможуть утриматися…

Сиділи мовчки. Спокій ночі утишував їх, та й розмовляли вони втомленими стишеними голосами.

. — Те, що ми зійшлися удвох, — переступ, — сказав Розенрох, — за який можна катувати. Нам дозволяється в цьому обійсті сходитися тільки разом, ще можуть приходити до чоловіків дівчата, бо живемо надією продовжити наш рід. Але ми безплідні, пане, тобто безплідні чоловіки, а через нас і дівчата. Ось чому так радіємо вам, пришельцям іншого світу, і мусимо входити з вами у стосунки.

— Але чи ж урятує це вас? — вигукнув Олізар.

— Не галасуйте, — шелеснув Розенрох. — Нас можуть почути вартівники. Ми живемо так, пане, бо нами кермують закони ненависті, а не любові. Ми проповідуємо любов, а живемо ненавистю. І це теж тому… ми захотіли стерти видимі й невидимі, але навіщось створені богом межі…

Розенрох звівся і знову став старим, утлим чоловічком.

— Я оце вийшов шукати кори й грибів, — мовив він. — Не брешу, пане, в мене таки болить голова. А знаєте, чому вона в мене болить? Тому, що я починаю вірити в правду вашої розповіді. Я починаю вірити, що ми живемо на малесенькому острівці, що варто покинути його — і перед очима постане великий світ. Чи не так воно, пане?

— Так, — гаряче сказав Олізар. — Великий, чарівний, безмежний світ! Світ, якому нема кінця і краю. Землі, моря, країни, безліч веселих міст та сіл, безліч люду вченого й невченого. З якими розумниками ви б могли увійти в мудрі диспути! Скільки б невідомих книг собі познаходили б. Там теж нелегко жити, але там можна дихати на повні груди і ніхто не поведе тебе за це на муки!

— Не може бути! — вигукнув Розенрох. — Там також існують катівні. Хіба ви повставали не проти них?

— Я повставав проти них, пане! — сказав Олізар. — Ви маєте рацію: і там тортурниці є. Але там я мав надію!

Він сціпив, аж поблідли вони, вуста і тихо скреготнув зубами.

16

Розенрох зійшов із ґанку й повільно побрів по