Війна з багатоликим звіром - Володимир Парал
— Піду занесу батарейки, — промимрив Міхал Роган, повернувшись із батьками додому.
Він поскладав до великої полотняної сумки своє музичне причандалля й пішов.
— Зачекай, ти ж не вечеряв! — гукнула йому навздогін Павла.
— Я не голодний, виголодаюсь хіба що аж уранці, — кинув у відповідь Міхал.
— А ти що їстимеш? — поцікавилася у чоловіка Павла.
— Все, що тільки можна тут приготувати, — відповів Еда.
— Я також не маю бажання повертатись до комуналки, але навіщо тобі було сперечатись?
— Опиратимусь і надалі, — відповів Еда. — Давай влаштуємо затишну сімейну вечірку, га?
— Давай! Але треба поперекривати опалення. Я швиденько зварю каву.
Еда закрутив крани всіх батарей, а коли перекривав гарячу воду, раптом настала темрява.
— Б’юсь об заклад, що наш шановний голова вимкнув найперше струм у нашій квартирі. Проте я звик в усьому бути першим… — пробурчав Еда і пішов по ліхтарик.
— Виходить, кави вже не буде, — озвалася з кухні Павла.
— Чудово! Відкоркуємо пляшку білого вина!
— Згода! Трошки холодного вина не завадить.
— Тепер усе буде холодним. Тільки не ми, правда?
— Безперечно!
У стрибучому світлі ліхтарика Еда підвів Павлу до піаніно, поставив на нього пляшку вина, наповнив два келихи й освітив їх променем.
— «Холодні дзвони золотого місяця…» Пригадуєш?
— «Щедрий Фенікс», — посміхнулася Павла і процитувала далі: — «… кришталеві під час жнив…»
— «Наче соловей, що плаче в садку…»
— «… навесні опівночі», — закінчила Павла і стала тихенько награвати.
Єство Павли найглибше розкривалося за фортепіано. Вона грала з заплющеними очима, поки не відчула чоловікові обійми.
— Любий… — зашепотіла вона, коли він обережно поклав її на ліжко й схилився над нею, незахищеною й палкою. — Ми вже стільки днів не були разом…
Вирішивши, що спальня двокімнатної квартири Дурдиків буде досить зручним холом, голова Станіслав Бімонь зайшов оглянути її разом з Леоною.
— Чи не варто було б поставити ці ліжка перпендикулярно до стіни, щоб звільнити більше місця? — замислився Станіслав.
— Таке! — посміхнулася Леона. — Вони нам ще знадобляться…
— Для чого?
— Щоб у теплі й при світлі полежати вдвох. Адже вдома буде холодно й темно.
— Не мели дурниць, Леонко, тут буле хол. Ліжка залишимо так, як є, на випадок чиєїсь хвороби…
— Якщо хтось захворіє, вирядимо до лікарні, вона ж працюватиме. Затям собі нарешті, що ти не посильний чи двірник, а керівник нашої бригади. І шеф усього будинку.
— Всього лише голова, яким ніхто не захотів бути.
— Це не має значення, тепер ти тут командуєш. І мусиш дбати про свій авторитет.
— Ти знаєш, я б охочіше керував на демократичних принципах.
— Ти вже це спробував. І чув, як Роган ображав тебе. Що він собі дозволяє? Цей пихатий пройдисвіт, який змішує швейцарський сир з порічкою, а пиво з морозивом, одержуючи за це медалі в цілому світі. І вічно відтручує тебе… Хоч тепер будь першим!
— Про це взагалі не йдеться, я лише…
— Але мусиш про це думати, любий, і не тільки тепер. Ти повинен довести Роганові… Ти був неперевершеним, коли поставив його й оту нестерпну Ріту на місце, я пишалася тобою.
— Виходить, ти вже не гніваєшся, що я став головою комуналки?
— Анітрохи! — відповіла Леона, цілуючи його. — Кохаю тебе й допомагатиму в усьому.
Станіслав рушив до коридора викрутити пробки всіх квартир (передусім Роганової), Леона вмостилася на білому оксамитовому пуфику пані Дурдикової й бадьоро посміхнулась власному відображенню в овальному дзеркалі. Цілком пристойно виглядає це наше нове помешкання, подумала вона. Мені починає тут подобатися… Я дуже люблю когось грати… Чому б тепер не зіграти першу даму будинку? First lady… Ха-ха!.. Як дружина голови, я триматиму в шорах і свого невірного та ледачкуватого коханця.
Коли в квартирі Тіни Трикової раптом погасло світло, Ріта Недомова, брутально лайнувшись, почала шукати в темряві свічку. Запаливши свічку, вона спритно припалила від полум’я сигарету.
— Ти ж знаєш, свічки заборонені, — нагадала їй Тіна. — І куріння також.
— До гузна! Невже ти теж сприймаєш усе це серйозно, як той телепень Бімонь?
— Просто не хочу мати зайвих неприємностей.
— Їх чекає на тебе цілий віз, сонечко. А мене… невже Бімонь стежитиме за мною? Я однаково нікого в світі не боюсь!
— Що їстимемо?
— Те, що найшвидше можна приготувати. Якщо та коза Бімоньова взагалі підпустить нас до плити.
— Принаймні яєчню вона дозволить нам спряжити, — зітхнула Тіна, кладучи в сумку шестеро яєць, півхлібини й шматок масла.
— І оце не забудь, — нагадала Ріта, засунувши до сумки пляшку червоного вина.
— Навіщо?
— Ковток вина додасть настрою, — криво посміхнулася до неї Ріта, задмухуючи свічку. — А наш суворий добродій голова — зрештою, всього-на-всього чоловік, правда ж? Чоловік, якому остогидла його кістлява коза.
Життя комунальної квартири поволі входило в нову колію. У ванній спершу помилася Леона, після неї — Тіна й Ріта, які потім нашвидкуруч повечеряли в кухні яєчнею. Міхал Роган не мав чого їсти, але йти додому, до батьків, йому не хотілось. Тіна намастила йому маслом
