Темні уми - Олександра Бракен

Чабс сів навпочіпки коло мене, і коліна його при цьому захрустіли, немов у старого діда. Він не забирав долоні з моєї руки, але здавалося, боровся із самим собою, щоби не ляпнути зайве.

— Я далекий від того, щоби навіть наблизитися до розгадки того пекельного розуму, — обережно почав він. — Проте, гадаю, він просто любив усе контролювати. Головувати. Маніпулюючи людьми, він почувався могутнім, адже знав, що за межами цього табору він такий самий вразливий, як і всі ми. Знаєш, трапляються у світі такі люди! Найтемніші уми, що ховаються за найнеймовірнішими обличчями. Він взявся за добру лідерську справу, але він не такий… не такий, як Лі чи Джек. Він не хотів допомагати дітям, щоби вони почувалися сильними і були здатні себе захистити. Кленсі думав лише про себе. Він би ніколи не заступився за іншу людину і не… він би ніколи не поліз під кулю.

Почувши таке, я випросталася.

— Я гадала, що Джека застрелили, коли він утікав.

Чабс закивав головою.

— Джека застрелили, коли він захищав мене, а він захищав мене, бо… — Він глибоко вдихнув. — Бо він вважав, що я не здатний себе захистити. Він не розумів, як багато я у нього навчився!

— Пробач, — мовила я, відчуваючи, як у кутиках очей збираються пекучі сльози. — За все пробач.

— І ти мені, — за мить відповів він, і мені не треба було озиратись, щоби збагнути, що він теж плаче.

Ноутбук лежав у шухляді його столу, на кришці була приліплена яскраво-жовта записка:

Рубі,

я обманув тебе тоді. Я би втік.

КҐ

— Чабсе! — покликала я, махаючи йому, щоби підійшов.

Вмикаючись, ноутбук навдивовижу приємно запищав. Ніби задзеленчали дзвіночки.

— Він просто отак його покинув? — запитав Чабс, барабанячи пальцями по столу. — Бездротова плата ще там?

Вона була там, але Кленсі ідеально все почистив. Посеред екрана зосталася лише іконка інтернету.

— Чому годинник комп’ютера висвічує п’ятнадцять? — запитав Чабс, всідаючись у крісло. Я нахилилась, щоби глянути, на що він показує. Заряд батареї. У нас було тільки п’ятнадцять хвилин.

— Який покидьок! — видихнула я.

Чабс захитав головою.

— Це краще, ніж нічого. Поки буде мережа, ми можемо пошукати спосіб вибратися звідси. Ми навіть можемо пошукати нову адресу Джекового батька.

— І опублікувати повідомлення для твоїх батьків, — мовила я, відчуваючи, як мене накриває слабка хвиля щастя.

— Гаразд, я краще використаю ці чотирнадцять хвилин… щоби знайти Джекового батька, — відповів він. — Я би навіть міг спробувати додзвонитися до нього, якщо в комп’ютері є мікрофон.

Він не наважувався зателефонувати власним батькам.

— Я серйозно, — сказала я. — Опублікувати повідомлення — забере дві секунди. Ти пам’ятаєш його?

— Більш-менш, — відповів він.

Я мляво ходила по кімнаті, слухаючи, як він друкує на клавіатурі, і вдихаючи затхлий запах кімнати. Мої ноги привели мене до того боку ліжка, де спав Кленсі, там я зупинилась, відчуваючи, що моя злість на нього переважає навіть тривогу, що сповнювала мене.

Вікно було вимащене кіптявою і гучно запротестувало, коли я намагалась розчинити його. Але порив свіжого повітря, що увірвався до кімнати, був вартий моїх зусиль. Я нахилилась уперед, схопившись руками за підвіконня. Переді мною з купами попелу та спаленої землі розкинувся табір, але мені було навдивовижу легко уявити юрби дітей, які там колись стояли, чекаючи своєї порції їжі біля вогнища. Заплющивши очі, я чула все ближчі сміх та радіо, смакувала гострий чилі, відчуваючи запах димку у повітрі. Я бачила внизу Лаяма, коли він схиляв голову, про щось тихенько розмовляючи з дітьми, відблиски від вогнища перетворювали його волосся на щире золото.

А коли я розплющила очі, то вже не мріяла про нього.

Я вилетіла з кімнати, ігноруючи окрик Чабса, що долинав мені услід. Спотикаючись і перестрибуючи через кілька сходинок, я збігла сходами вниз, промчала коридором і вилетіла крізь перехняблені двері надвір.

Він ішов по стежці в напрямку хатинок, насилу оминаючи лабіринт із повалених дерев та будівель. Його побите обличчя скривилось від горя та страху, і він ледве плівся по тому згарищі.

— Лі! — вирвалось з мене. Він випустив з рук обгорілу деревину та переліз через стовбур, наосліп продираючись крізь гілля та листя. Дивлячись на мене. Вірячи й не вірячи водночас. — О Боже мій! — Я кинулась йому на шию, заледве не заваливши нас обох.

— Дякую, — шепотів він, — дякую, дякую…

А потім він обціловував моє обличчя, сантиметр за сантиметром, де тільки міг дістатися, витираючи сльози та кіптяву, наспівуючи моє ім’я.

Лаям був не єдиним, хто втік, але єдиним, хто повернувся.

Він переказав нам події тієї ночі, сидячи з нами в офісі Кленсі й підкріплюючись тим, що іще