Темні уми - Олександра Бракен

Ні, — міркувала я, — не його батько.

Тепер нарешті пазл склався. Коли він уперше розповідав про програму, я не настільки добре його знала, чи то пак навіть не здогадувалася, на що він здатен — принаймні не достатньо для того, щоби скласти воєдино всі підказки, які він мимохіть залишив мені для розгадування.

Дійсно, у світі немає жодної людини, на яку не подіяли би його здібності, включно із Президентом Ґреєм. Кленсі досі комашився по складі, як пантера в клітці, і з кожним пострілом м’язи на його спині напружувались. А потім він спинився, вглядаючись у вікно, за яким клубочився дим.

— Хто переказав тобі, недоробку? — мовив він так тихо, що я навіть засумнівалася, чи він усвідомлює, що говорить уголос. — На кого з них не подіяли мої здібності, хто з них здогадався? Я ж пильнував. Я ж був достобіса обережний…

Розвернувшись, він попростував знову до мене, і я побачила на його обличчі, що все це є правдою. Та ж сама рука із закривавленими суглобами надихнула його батька, батькових радників і всіх, кого потрібно, зважити на проект «Джамборі». Хіба ж не він казав, що перш ніж батько усвідомив, що Кленсі його контролює, він особисто приклав руку до того, щоби проект успішно втілювався, і перевіряв, чи добре ставляться до дітей?

Але ж він, безперечно, міг би зробити й більше. Якщо під його впливом перебував цілий табір Іст-Рівер, то хто заперечить, що він не здатен контролювати і невеличку армію Червоних?

Мабуть, Кленсі по моїх очах збагнув, що я все зрозуміла, позаяк тихо та невесело засміявся.

— А знаєш, я інколи забуваю, що він — не дурень. Навіть після того, як він таки здогадався, що я ним маніпулюю, він так і не допетрав, що проект «Джамборі» — це мій задум. Після втечі я у цьому переконався. Я навіть вряди-годи полишав Іст-Рівер, щоби дізнатися, як у них ідуть справи і що досі маю там вплив. Після закінчення їхньої тренувальної програми я влаштував витік даних про місцерозташування табору Іст-Рівер.

Здійнявши руку, він схопив у кулак своє волосся, але щось у його голосі зламалось, коли він заговорив знову.

— Я виріс, ідеалізуючи його, але коли збагнув, хто він насправді та як здатен вчинити із власним сином… — На мить слова наче застрягли в його горлі. — Хто це був? Хто йому підказав? Як він здогадався натомість прислати ССПівців? Я мушу просто зараз контролювати своїх Червоних, і всі ми повинні йти у Нью-Йорк, щоби скинути його…

Зненацька Кленсі нахилився і, вхопившим мене спереду за футболку, підняв з підлоги. Він мовчки струснув мною, і струснув так сильно, що я заледве не відкусила собі язика. Постріли і крики знадвору не зачіпали ні його закам’янілого обличчя, ні його думок. Підлогою поповз дим, клубочучись, здіймаючись навсібіч, захоплюючи все на шляху. Кленсі без попередження відпустив мою футболку, погладив мене по плечах, ласкаво, наче закоханий; його пальці обхопили мою шию і я була впевнена, достобіса впевнена, що у своїй люті він або поцілує мене, або вб’є.

І знову кроки, тепер уже легші, але не менш квапливі. Кленсі звів очі, роздратовано суплячись.

Я не бачила, що трапилось за мить, а лише наслідки цього. Кленсі полетів назад на полиці, вдарившись так сильно, що почувся тріск, коли його голова зустрілася зі стіною. Його тіло розтрощило полиці з макаронами та борошном, а відтак осіло безладною купою на підлогу.

Перевернуте обличчя Чабса з’явилося над моїм. Окуляри подряпані, скошені набік, обличчя та сорочка вимащені кіптявою, але, як видавалось, він був неушкодженим.

— Рубі! Рубі, чуєш мене? Нам треба бігти. — Чому в нього такий спокійний голос? Постріли лунали у моїх вухах безкінечним потоком коротких вихлипів і вибухів. — Можеш поворушитися?

Я була ще надто задерев’янілою, тому спромоглася лише похитати головою. Вишкірившись, Чабс взяв мене під пахви і, міцно вхопивши, сказав:

— Тримайся, я витягну нас звідси. Рухайся, коли зможеш.

За межами тихомирного складу від шуму неможливо було сховатися. Моє серце водномить повернулося до життя, закалатавши, як шалене.

Повітря просоталося товстими шарами диму та сльозогінного газу. Здавалося, що горить вся земля; вогонь перекидався на дерева, а звідти вже падав на дахи хатинок. Було відчуття, що моє обличчя та груди теж палають. Подув вітру дихнув таким жаром, що Чабсу довелось обтрушувати мої джинси, щоби вони не зайнялися. Насилу тягнучи мене, він аж кректав під моєю вагою. Я хотіла сказати йому, щоби він облишив мене, забрав листи в куртці Лаяма і втікав.

Лаям. А де Лаям?

Крізь вируючий попіл я помітила низку ССПівців у чорних уніформах, котрі по стежці, що вела до хатин, виводили дітей з табору. Я бачила, як із хатинки у болото жбурнули дівчинку, а тоді вхопили за волосся і потягнули геть. Двоє дітей, яких я бачила в охороні, націлили пістолети на Червоних, але ті відкинули їх у вогняну хмару.

— СТОП! АНІ РУШ!

Я затамувала подих, коли Чабс, опустивши мене додолу, жбурнув цього самого солдата на дерево. Коли його руки обхопили мене знову, ми зарухалися значно швидше.