Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін

Він обережно просунувся вперед, визирнув з-під вертольота.

Просто перед його носом — відчинені дверцята кабіни. Ледь-ледь сяють шкали приладів на пульті. І в цій примарній напівтемряві хлопець побачив на кріслі портфель японця.

Коля гарячково розстебнув замки, висмикнув заповітну карту, запхнув за пазуху. Знову замкнув портфель, поклав на місце. Шугнув під вертоліт і притиснувся до колеса.

Аж тепер він відчув справжній переляк, — тепер, коли вже здійснив свій одчайдушний вчинок. Руки в нього тремтіли дрібно-дрібно, по тілу проповзала гаряча млость. Коли б хлопець затримався ще на кілька секунд — не минути йому лиха: і льотчик, і японець уже спустилися на землю і стоять перед кабіною.

— Увага! — пролунав гучний голос з дирижабля. — Поїхали!

Смикнувся й поволі поплив угору вертоліт. Коля Рибаков розгублено озирнувся довкола. Що робити?.. Тікати геть?.. Спробувати проникнути у вороже лігво?.. А тут ще карта, неоціненна карта, яку вдалося викрасти так щасливо!

Але міркувати вже ніколи. Коля схопився за шасі вертольота. Прощавай, друже! Та тільки Васько навряд чи помітив зникнення товариша. Навколо — темрява; земля швидко віддаляється; уже внизу, скільки сягає око, залягла чорна прірва. А вертоліт усе повзе й повзе угору.

Аж ось блиснуло тьмяне світло. Промайнули якісь ґратчасті конструкції. Вертоліт зупинився, пересунувся кудись убік. А отвір, через який його було втягнуто, повільно накрила важенна плита.

Ні живий ні мертвий сидів Коля, притиснувшись до колеса вертольота. В кабіні над його головою японець і льотчик збирали речі, про щось говорили, — знову ж таки англійською мовою. Потім до приміщення зайшов ще хтось, запитав, чи все гаразд. Йому відповіли, що так. А тоді всі троє кудись пішли. Кроки подаленіли, клацнув двічі замок, і запала повна тиша. Тільки хвилин через п’ять раптово загули двигуни. Дирижабль рушив у свій загадковий політ.

Таки довгенько не наважувався Коля вилізти з своєї схованки, але потім усвідомив, що в цьому приміщенні людей, певно, немає.

Мабуть, це був вантажний склад дирижабля, десь близько хвостової частини. Нечисленні лампочки освітлювали напівсферичні стіни, ажурні конструкції розпірок, штабелі ящиків та скриньок, рейки і гаки пересувних підйомників, кілька автомашин-всюдиходів. А осторонь, поруч з закритим нижнім люком, стояв вертоліт, під яким ховався Коля Рибаков.

Хлопець уважно оглянув усе велетенське приміщення, ще раз підійшов до вертольота. Зупинився перед червоною зіркою на його борту. Пошкрябав пальцями фарбу. Недовірливо хитнув головою. Намалювати зірку — не штука. Надіти форму радянського майора — теж нескладно. Замаскувались, мерзотники, — отож і поводяться так нахабно.

Коля заліз до кабіни. Перше, що він побачив, — зіжмакана коробка від сигарет. Розправив її — “Честерфільд”. Англійські?.. Американські?

На столикові лежить книжка. На її глянцевій обкладинці — зловісний атомний вибух і спотворене жахом обличчя людини.

— Це… буде… завтра… — пошепки переклав хлопець назву книжки.

Так, уже не може бути жодного сумніву, що він потрапив до лігва страшних злочинців; книжку видано в Нью-Йорку 1968 року.

— Бач, негідники, — “Це буде завтра!” — Коля погрозив комусь кулаком. — Побачимо, чи буде!

Він відчував мстиву, зловтішну радість: а спробуйте-но зірвати вашу бомбу, якщо найголовніша, найпотрібніша карта ось тут, на грудях у радянського піонера! Її треба негайно знищити, спалити. А втім, ні. Це можна зробити й пізніше. А зараз слід добряче понишпорити, чи не вдасться знайти якусь зброю?

Хоч як пильно шукав Коля, однак зброї, звичайно, не знайшов. Поклав до кишені велику викрутку, — може, придасться, — і вже хотів вилізти з кабіни, коли це його очі зупинилися на пульті радіостанції. “Живлення”. “Мікрофон”. “Телеграф”. “Амплітудна модуляція”.

Стривай, стривай! Адже радіостанція — справна; саме з її допомогою злочинці викликали дирижабль. Та зараз ми втнемо таку штуку, що у вас засвербить там, де ніколи не свербіло!

Коля кинувся до радіостанції, ввімкнув тумблер “Живлення”. Враз засяяли сигнальні лампочки, засвітилися шкали. Хлопець надів навушники, припасував на горло ларингофон, крутнув ручку настройки, щоб перейти на іншу хвилю, — не на ту, якою користувалися злочинці. Прокашлявся. Сказав хрипким від хвилювання голосом:

— Увага, увага!.. Всім, всім, всім у Радянському Союзі!.. Передаю повідомлення надзвичайної ваги!

Працює! Працює радіостанція! З кожним промовленим словом мерехтить неонова сигнальна лампа! Вольтметр показує повну напругу. Як добре, що в школі у них такий хороший викладач фізики; як добре, що Коля Рибаков захопився радіоаматорством… і як погано, що він і досі не вивчив азбуку Морзе! Але нічого, можна й так, мікрофоном, відкритим текстом!

— Повідомляю: невідомі злочинці на дирижаблі, де я зараз перебуваю, готуються здійснити воєнну провокацію… Вони запланували зірвати атомну бомбу завтра, двадцять другого липня, о сьомій годині п’ятнадцять хвилин… Повторюю…

Ще і ще промовляє Коля повні зловісного змісту слова. Потім замовкає, якийсь час прислухається і, не одержавши відповіді, переходить на іншу хвилю. Він знає: кожна радіостанція працює на певній, заздалегідь визначеній частоті, отож і почути його можуть тільки випадково. Йому треба поспішати: в першу-ліпшу мить сюди може хтось поткнутися, і тоді все загинуло.

Але саме через оцей поспіх він і втратив можливість зв’язатися з тим єдиним оператором, який почув його заклик.

Це був радист геологічної експедиції. Прокручуючи знічев’я весь короткохвильовий діапазон, він наткнувся на дивні сигнали, якийсь час прислухався здивовано, а потім штовхнув свого товариша, що спав поруч на розкладній койці:

— Іване, а послухай-но, що це за нісенітниця? Готується, мовляв, воєнна провокація… Вибух атомної бомби призначено на завтра, на сім п’ятнадцять ранку…

Геолог неохоче бере навушники, прислухається. Потім знизує плечима:

— В тебе що — галюцинація?

— Та ні, слово честі! — радист забирає навушники, слухає теж і розчаровано хитає головою. — Ну от, замовк… — він гарячково прокручує весь діапазон, повертається на ту ж хвилю. — Іване, а може таки повідомити прикордонників?

— Облиш! — позіхає геолог. — Це, певно, витівки якогось радіохулігана. Їх тепер чимало розплодилося.

— Та хіба