Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін

Запевнивши себе, що розслідування вестиметься не для того, щоб звинуватити вчених, а, навпаки, щоб звільнити їх від звинувачень, я відразу ж відчув себе легше.

Отож, із чого почати? Зі списку. Я задумався: у якому порядку записувати імена? І тут-таки похопився: заздалегідь визначати порядок — означає припускати різні ступені підозрюваності. Так не піде. Намагаючись не роздумувати, я швидко написав шість імен. Бурцен, Тоцці, Масграйв, Декамповерде, Олена Бурцен, Сааді. Відразу довелося закреслити Бурцена й Декамповерде. Не самогубство ж вони удвох учинили, справді. Першим у списку тепер стояв Альберто Тоцці.

Увійшовши до кают-компанії, я відразу примітив Сааді, що встав мені назустріч із дальнього боку довгого столу. Професор був одягнений у простору блакитну арабську дишдашу з розшитим бісером коміром і широкими рукавами. З-під дишдаші виглядали плетені, на босу ногу капці. Сааді приклав руку до чола, торкнувся грудей і злегка нахилив голову. Волосся його було акуратно зачесане назад хвилями, чорне, ледь посивіле. Відтак Сааді витягнув уперед міцну долоню з пухкими пальцями.

— Радий споглядати вас навіч, Олексо Васильовичу, — привітав він. — Сідайте. І дозвольте на правах старожила — я на гіперльоті вже п’яту земну добу — подоглядати за вами. Ви любите чай? — звернувся Сааді. І, покосившись на сусідніх пасажирів, сказав: — Знаєте що… Ходімо, Олексо Васильовичу, пити чай до мене. Заразом і побалакаємо. У вас, відчуваю, накопичилося чимало запитань. Не заперечуєте?

Я не заперечував. Ми перейшли в каюту Сааді, мов дві краплі води схожу на мою. Втім, колоритна особистість тимчасового господаря вже наклала відбиток на спартанський інтер’єр кімнати: секретар був без будь-якої шанобливості зсаджений на підлогу, а його місце на столику займав великий круглий полумисок із червоної міді. В центрі полумиска стояла срібна ваза, вкрита химерними орнаментами. Ваза мала антикварний вигляд і нагадувала старовинну посудину, в яких колись зберігали рідину для письма.

— Ні-ні, — перехопив мій погляд Сааді, — це не каламар.

Він відкинув різьблену кришечку посудини й у відкрите заглиблення поклав жовтувату, завбільшки з ніготь пірамідку.

— Іменується цей маловідомий у наші дні предмет, — урочисто проказав професор, — курильницею, і призначений він для куріння пахощів.

Сааді клацнув п’єзоелементом[5] в основі курильниці, й пірамідка задимилася. По каюті поповз нудкий, ледь задушливий, але не позбавлений приємності аромат.

Сааді заглянув у столик, дістав звідти дві пузаті грушоподібні скляночки, розлив з термоса паруючу темно-коричневу рідину. Я скуштував; чай, на мій смак, був надто міцний і засолодкий. Проте з чемності довелося зобразити захоплення. Професор просяяв.

— Олексо Васильовичу, вам важко уявити, наскільки я вдячний за те, що ви пішли мені назустріч. Я вже давно мріяв ще раз відвідати Мегеру, але не траплялося нагоди.

Я трохи зніяковів.

— Називайте мене Олексою, професоре, — попросив я.

— Ну що ж, як накажете, — посміхнувся Сааді. — Тільки й ви у такому разі, Олексо, називайте мене Набілем. Я старший від вас усього років на двадцять п’ять, так що різниця у віці дозволяє…

Ці слова професора припали мені до душі. Зізнаюся, я з самого початку не був упевнений, як до нього правильно звертатися.

— Люди, що виросли не на Сході, — зізнався Сааді, — рідко бувають знайомі зі звичаями моєї батьківщини. А вони, до речі, дуже прості. Береться ім’я повністю, а краще — перша частина імені, і перед ним ставиться ввічливе звертання: професор, доктор, саїд, устаз. Але найпоширеніша форма звертання на Близькому Сході — називати чоловіка на ім’я старшого сина. Мого, наприклад, звуть Фейсал.

— Тоді ви Абу-Фейсал?

— Ахлен-васахлен! Називайте мене просто Набіль, як домовилися. То що б ви хотіли дізнатися?

— Спочатку про Мегеру…

— Ну що ж, законна цікавість, — погодився Сааді. — Вам, мабуть, відомо з документів, любий Олексо, що Мегера увійшла в маршрут Тринадцятої завдяки своєму спектрові. У ньому вбачалися поклади рідкоземельних[6] металів, причому в промислових кількостях. Але ваш покірний слуга летів, завважте, вивчати біосферу і, не в приклад космогеологам, з вельми песимістичними прогнозами, не розраховуючи на великі відкриття в цій царині.

— Але ви числилися не лише астробіологом…

— Цілком вірно. Як контактолог я взагалі не сподівався зустріти на Мегері нічого вартого уваги. А Мегера не забарилася проявити характер і перевернула наші розрахунки й сподівання з ніг на голову. Мені пощастило — так-так, пощастило! — незважаючи на трагічний інцидент, майже стикнутися з позаземним інтелектом. А геологи цього разу залишилися ні з чим.

— Помилилися при аналізі спектру планети?

— Зовсім ні. Запаси багатющі. Але через божевільний клімат, постійну й різку зміну температур, вологості, тиску на Мегері немає відкритих родовищ чи відслонень. Практично весь мегеріанський суходіл покритий потужним, до сотні метрів, ґрунтово-органічним шаром. У верхній частині він періодично вимирає, але решта горизонтів повна спор і бактерій, які у сприятливі сезони проростають. Самі розумієте, руйнувати літосферу задля розробки корисних копалини ми дозволити не могли і з рідкісною для нашого часу одностайністю наклали екологічне вето.

— То ось чому Мегеру «законсервували»!..

— Звісно, найпростіше «законсервувати», — вибухнув Сааді. — А в цих, як ви влучно висловилися, «консервах» — щонайунікальніший світ. Ви знаєте, що на Мегері двадцять шість пір року? Але треба бачити, як виразно вони змінюють одна одну! Температура