Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін

Вісімнадцять років тому стартувала цікавляча мене експедиція Бурцена. До складу дослідницької групи входили Фелікс Бурцен, керівник експедиції, фахівець з космоекології. Його дружина, біолог Олена Бурцен, вона ж бортовий лікар. Тері Масграйв — пілот, кібернетик, механік зі спецобладнання. Альберто Тоцці — космогеолог. Аніта Декамповерде — геофізик. Набіль Сааді — астробіолог і контактолог.

Мегера виявилася першою й останньою планетою в маршруті Тринадцятої гіперкосмічної. На третій день після посадки Бурцен і Декамповерде, працюючи в лісовому районі поряд з озером, повідомили на базу, що в їх свідомості виникають сумбурні, ні на що не схожі картини. Бурцен висловив припущення, що це могло бути першою спробою мегеріанського розуму до контакту. Масграйв порадив їм підсилити захисне поле костюмів, але тут видива почали слабшати і незабаром припинилися. Бурцен сказав, що вони залишаться ще на годину і відтак повертатимуться.

Більше повідомлень не надходило. Коли на базі занепокоїлися й вирушили на їх пошуки, дослідники зникли. Захисні костюми виловили в озері. Шоломи знайшли пізніше в траві. Навіщо Бурцену й Декамповерде знадобилося знімати шоломи, залишилося таємницею, але помилка ця виявилася для них фатальною: на думку більшості експертів, саме цієї миті вони стали жертвами незбагненної стихії.

Невпевненою ноткою в першому звіті прозвучала версія про трагічний результат телепатичного контакту, але члени надзвичайної, та й подальших експедицій жодних видив не спостерігали, на підставі чого було зроблено висновок, що присутність позаземного інтелекту на Мегері маловірогідна.

А все-таки, що це за картини ввижалися Бурцену й Декамповерде перед загибеллю? Чому астронавти зняли шоломи? Може, все ж був контакт, який призвів до трагедії?

Потоки води хльостали землю, розмивали, дробили, перемішували спечену кірку, стікали в глибокі тріщини, що поборознили поверхню. З жадібним чмоканням земля вбирала вологу, поспішала напитися. Скелі й ґрунт темніли, набували мокрого блиску й неохоче подзвякували, розбиваючи дощові струмені на краплі, а краплі — на бризки. Чвакання, передзвін, тріск, шелестіння дощу злилися в єдиний звук під цим похмурим небом, яке почали подекуди розривати канаркового кольору просвіти.

Небо очистилося від хмар. Піски, ще кілька годин тому мертві й голі, затягнулися зеленим пухом трави. З кожної шпари, тріщини, ямки, куди потрапила вода, тепер вибивалися пагони, повзли гілки, викидалися на всі боки повітряні корінці. Окремі рослини раптом розкривали яскраві запашні суцвіття, й на них тут-таки накидалися комахи. Деякі суцвіття самі народжували комах. Роздерши зсередини стебло товстого хвоща, на світ висунув вусатий хоботок синяво-чорний жук. Роззирнувся, сховався назад — щось йому зовні не сподобалося. З розриву в стеблі потік густий цукристий сік.

Я вирішив особисто переговорити зі всіма, хто побував на Мегері. Їх виявилося двадцять сім чоловік. Не так уже й мало, але, якщо врахувати, що всі вони працювали в інших сонячних системах, користуватися простим телерадіозв’язком було безглуздо: коротке інтерв’ю за принципом «питання — відповідь» розтягнулося б на довгі тижні. Залишалося дати запит на канал гіперпросторового зв’язку. Для інформаційного вісника могли надати один виклик, максимум — два…

Я набрався рішучості й особисто попрямував до редактора.

Від Таламяна я вийшов засмученим, але не збентеженим. На більше, ніж чотири виклики дорогого гіперзв’язку, все одно важко було розраховувати. Вибирати не довелося: найцікавіші подробиці могли дати лише четверо супутників Бурцена й Декамповерде. Не відкладаючи, я сів у ліфт, щоб піднятися на шостий поверх, де у нас розміщується переговорний пункт.

В інформаторії я зайняв вільний бокс, включився в канал гіперзв’язку, набравши особисті номери Олени Бурцен, Сааді, Масграйва і Тоцці. Майже відразу ж комп’ютер повідомив, що перший абонент виклик прийняв. Я відчув знайоме хвилювання, яке завжди переживаю перед розмовою з незнайомою людиною. Цікаво, як поставиться до моїх несподіваних питань дружина — вірніше, вдова космоеколога Бурцена?

Екран на моєму столі, досі безбарвно-холодний, ожив, зажеврів ледь тремтливим зображенням. Переді мною виникло строге, не надто привітне обличчя жінки, чий вік тільки-но увійшов у категорію, яку прийнято називати «немолодою». Очі її, сірі й зизуваті, вочевидь, незнайомі з косметикою, дивилися з настороженою цікавістю й чомусь із образою. До мене нараз дійшло, що я її розбудив. Це ж треба бути таким неуважним: не спромогтися уточнити, яка у них на Землі пора доби. Називається, створив атмосферу взаємної прихильності…

— Даруйте, Олено Петрівно, — почав я, — здається, турбую вас не вчасно. Але мені доручили з вами побалакати, і в мене лише десять хвилин гіперзв’язку…

— Я не люблю згадувати цю експедицію, — вислухавши мої пояснення, сухо сказала Бурцен. — Я не вірю, що Фелікс насправді мав контакт із позаземним інтелектом. Це галюцинації. Від якихось випарів з озера, наприклад. Галюцинації могли бути викликані й наведеними примітивними біополями. На Мегері анормально високий загальний психофон. На мозок людини вплив спонтанних збурень природного психополя небезпечний. Для захисту від нього ми застосовували спецшоломи. Проте дуже сильний сплеск психополя міг пробити захист…

— … І, пробивши, змусити їх зробити непередбачуваний вчинок. — Я закінчив за неї думку. — Наприклад, зірвати з себе шолом!

Але вдові Бурцена моя поспішна версія явно не сподобалася. На її високих вилицях проступили ненатурально рівні кружальця рум’янцю, що відразу постарило жінку років на двадцять. Нараз очі Олени Бурцен налилися сльозами. Екран затягнувся брижами перешкод, і крізь космічний простір до мене долинув затухаючий вигук:

— Та не був Фелікс героєм, не був! Він був сам винен у своїй смерті…

Я спробував викликати Набіля Сааді, але контактолога вдома не виявилося. Комутатор його інституту повідомив, що Сааді завтра відлітає на Ернандес-ІІІ. Розшукувати там професора могло виявитися справою непростою. Я перевів на ім’я Сааді виклик гіперзв’язку й попросив зв’язатися зі мною при першій нагоді.

Відтак набрав номер Альберто Тоцці й почув від комп’ютера, що абонент помер два роки тому.